Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
Цього разу Міці анітрохи не здивувалася. Видлубала цигарку з мундштука й почала голосний концерт. Її горло роздирали стогони й скрики. Вона клякнула на ліжку й почала на ньому стрибати, не припиняючи видавати пристрасні зойки. Покривало сповзло з її округлих стегон. З вулиці долинули схвальні вигуки. Мокк заплющив очі й ліг навзнак на зім’ятій постелі. Біля нього стрибала Міці. Ліжко хиталося на всі боки, як екіпаж, яким він мчав уночі через Щитницький парк.
Літо добігало кінця. Софі була одягнена у світло-зелену сукенку, а він у білий тенісний костюм. Мокк підганяв візника й щохвилини впихав йому до кишені жмені банкнотів. Віяв сильний, але теплий вітер. Софі напівлежала в кріслі екіпажа, стискаючи в лівій руці пляшку шампанського, а її волосся важкими пасмами спадало на п’яні очі. Першого разу Софі застогнала біля Японського саду. Візник занепокоївся, але не оглянувся. Софі не панувала над собою, та й не бажала панувати. Візник затис зуби й люто шмагонув коня. У порожньому екіпажі почулися гортанні жіночі скрики, які, відлунюючи від кам’яних арок, трохи перелякали коня, якого раз у раз періщили батогом. Софі вустами торкнулася горла пляшки, кінь кинувся убік, і решта шампанського забулькотіла в її горлянці. Краплини благородного напою потрапили в трахею і бронхи. Софі задерев’яніла й почала кашляти. Переляканий Мокк застебнув штани й почав робити їй штучне дихання. Останнє, що він пам’ятав: Павільйон Століття та нерухома Софі. Він не пригадував дороги до лікарні, не пам’ятав реанімації, яку негайно зробили його дружині, забув, як виглядав екіпаж і понівечений кінь. Пам’ятав лише візника, старого єврея, вдячного за величезну суму й приниженого любовними криками Софі. Він покірно витирав з коня піну.
Мокк розплющив очі й подав знак Міці, аби припинила. Вона застогнала й затихла. З подвір’я долинули схвальні вигуки.
— Забирайся, — наказав Мокк Кравчукові. — Не витріщайся на мене й не дякуй. Просто забирайся… Не зачиняй дверей і скажи, щоб мої люди увійшли.
Вірт і Цупіца увійшли до кімнати. Побачивши їх, Міці відчула сором і знову затулила покривалом свої pudenda.[25] Обидва чоловіки стояли у дверях і спантеличено дивилися на радника, який продовжував лежати біля повії на пропаленій недопалками постелі.
Не підводячись, Мокк повернув голову до Міці й запитав:
— У тебе сьогодні був рудий п’яний чоловік. Що він говорив і куди пішов?
— У мене було п’ятеро клієнтів, і жоден з них не був рудим, — повільно відповіла Міці.
Мокка раптом огорнула нудьга. Він почував себе, наче робітник, який всоте підходить до того ж верстата, всоте вкладає в лещата ті самі деталі, знерухомлює їх і затискає. Скільки разів йому доводилося бачити зухвалі погляди альфонсів і нерухомі — бандитів, важкі повіки убивць, бігаючі очі злодіїв, і всі вони говорили: «Відчепися, нишпорко, я й так нічого тобі не скажу!». Тоді Мокк озброювався залізною палицею або кастетом, знімав сурдута, підкочував рукави, натягав нарукавники й гумового фартуха, аби не забруднитися кров’ю. Зазвичай таких приготувань було замало. Тоді він починав переконувати допитуваних сентиментальними аргументами. Сідав біля них і, граючись палицею чи кастетом, говорив про їхніх хворих дітей, дружин, наречених, про їхні вбогі родини й братів, що сидять у в’язниці. Обіцяв допомогу поліції й звільнення від найнагальніших матеріальних потреб. Декого вдавалося переконати, і тоді вони, похмуро втупивши очі в жерстяний умивальник, єдиний предмет, на якому можна було спинити погляд, пошепки виказували таємниці, а Мокк, немов чуйний сповідник, потому довго розмовляв із ними, даючи розгрішення. Та багатьох не вдавалось переконати сентиментами. Тоді, відмовившись від своїх намірів, кримінальний радник знімав своє катівське вбрання, і помічав, як у зухвалих очах альфонсів, нерухомих баньках бандитів, під важкими повіками убивць зблискували іскри тріумфу. Зрештою, вони швидко згасали, коли Мокк ставав далеко від допитуваних і ледь чутним шепотом повідомляв найвагоміші аргументи. Це були мальовничі історії їхнього подальшого життя, справжнісінькі епоси братовбивчої злочинної боротьби, тривожні пророкування приниження й ґвалтувань, які закінчувалися майстерно описаною смертю десь на смітнику або в темних водах Одеру, де очі покійникам виїдали риби. Коли й цього виявлялося не досить, Мокк виходив з кімнати, передаючи знаряддя тортур до рук кількох кремезних працівників, які майже ніколи не знімали ґумових фартухів. За кілька годин Мокк повертався, і знову розпочинав переконувати то лагідними, то грізними словами. Він розпачливо дивився на очі, що губилися на запухлому обличчі, й чекав, доки їхні горла, за словами Поета, «наповнить угода липка».
Зараз йому було нудно, бо Міці не дозволила ошукати себе звичайним твердженням: «Ти шльондра, а я — поліцейський», звичайною констатацією, яка у випадку повій зазвичай приносила миттєвий ефект. Моккові довелося перейти до вищих, більш похмурих форм переконання, і всоте звернутися до притлумленої свідомості. Він ще раз глянув у в очі Міці, й помітив у них упертість і насмішкуватість. Так дивилася на нього Софі, коли він благав її про хвилини кохання. Так складала вуста його дружина, випускаючи тютюновий дим. Так, певне, вона робить і зараз, сидячи в якомусь паскудному берлінському готелику, прикриваючи стрункі стегна простирадлами, пропаленими недопалками.
Мокк рвучко підвівся, міцно схопив Міці за плече й випровадив її в коридор, де полишив під опікою Цупіци. Сам повернувся до кімнати й звернувся до Вірта:
— Добре обшукай цю кімнату. Палка Міці, напевне, втамовує чимсь свій жар.
Минуло трохи часу, доки Вірт збагнув, чого хоче від нього поліційний опікун і патрон. Він гарячково розпочав свої пошуки. Мокк став біля вікна й приглядався до п’яних молодиків, які, гигочучи, поплескували свого приятеля по плечах. Обійнявшись і спотикаючись у снігових заметах, вони рушили через подвір’я до валів над Одером. Галас у кімнаті теж затих. Мокк обернувся й побачив під носом бляшане пуделко від мазі для мозолів, яке Вірт тримав у своїх покручених пальцях. У пуделку був білий порошок.
— Я знайшов
