Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
Офіціанти крутилися, як мухи в окропі, розносячи кільця свинячих сосисок і грона пляшок. Напомаджений офіціант змахнув штивним накрохмаленим рушником і поставив перед Мокком пляшку сілезької горілки, тарілку з паруючою картоплею й полумисок, на якому лежала порізана на шматки качина грудинка в журавлинному соусі. Він вправно поклав чоловікам по кілька шматків і вийшов пританцьовуючи. Акторки збирали овації, глядачі диміли сигарами, а Мокк заходився коло качки, щохвилини доливаючи собі охолодженої горілки. Цупіца, міцно збудований супутник кримінального радника, не відставав від нього, натомість Вірт, невисокий чоловік з лисячим обличчям, не випив і краплини. Це була людина із сильно розвиненою уявою. Щойно він відчував запах алкоголю, перед очима в нього поставав ганделик, у якому він забагато випив, і замість утікати, здуру повівся на зачіпку італійських матросів. Життям він завдячував своєму другові, німому Цупіці. Почувши горілчаний запах, він пригадував собі портові кубла, у яких вони разом із Цупіцею збирали данину з контрабандистів, і борделі, де їх через їхню щедрість приймали з розкритими обіймами. Сьогодні у своїй фірмі в надодерському річковому порту, яка була лише прикриттям для бандитських справ, він не дозволяв пити жодному з підлеглих. Тож Цупіца квапливо використовував нагоду й перехиляв чарку за чаркою.
Раптом світло згасло й долинув відгомін тамтамів. Звук гучнішав, а рефлектори вмикалися поодинці й заливали світлом стелю, яка на взірець берлінського «Вінтергартен», зображувала нічне небо з намальованими срібними зірками. Як за командою, рефлектори одночасно осяяли всю сцену. У снопах світла стриміли пальми, а танцюристка, вбрана лише в спідничку з листя, підстрибувала в шаленому темпі. Її пофарбована в чорний колір шкіра швидко вкрилася краплинками поту. Великі груди погойдувалися в такт із ритмом її тіла й залишали незабутній слід у пам’яті бреславських міщан. Ніхто не звертав уваги на дешевенький псевдоекзотичний реквізит. Кожен подумки притискав танцюристку до пальми, починав рухати стегнами й ґвалтував її. Усе це супроводжувалося мавпячим вереском, що долинав з великих труб патефонів, які стояли на сцені.
Шепіт хлопця повернув Мокка до дійсності. Він кивнув пальцем і ще раз прислухався. «Номер 12», — запам’ятав Мокк і подав знак Віртові й Цупіці. Вони вийшли з ложі, полишаючи качку, що вистигала, горілку, що грілася, і розпалених хіттю статечних батьків родин. Коли вони опинилися біля гардеробу, Урбанек кинувся до них перелякано й розвів руки у вибачливому жесті.
— Я дуже перепрошую, — він мало не плакав. — Цей хлопець, Єґер, сказав вам, що Міці звільнилася, а тим часом клієнт вийшов і заплатив за додаткові півгодини. Я не міг йому відмовити, це дуже хороший клієнт… Він п’яний і певне не вдовольнив палку Міці… Панове, прошу вас, розважайтеся, випийте ще трохи…
Мокк відсунув Урбанека й почав підніматися по сходах, що провадили до кімнат. Гардеробник глянув на Вірта й Цупіцу і втратив бажання сперечатися. У коридорі, вистеленому червоною доріжкою, панувала тиша. Мокк голосно постукав у двері кімнати номер 12.
— Зайнято! — почувся жіночий голос.
Мокк постукав удруге.
— Відчепіться! Я заплатив! — клієнт, певне, був дуже ввічливою людиною, яка забагато випила, про що свідчило його ледь зрозуміле белькотіння.
На Мокків знак Цупіца відійшов до стіни й кинувся уперед, вдаряючи плечем у двері. Почувся тріск, посипався тиньк, але двері не піддалися. Цупіца не повторив спроби, бо до них підбіг Урбанек і відімкнув двері запасним ключем. Картина, яку вони побачили, була жалюгідною. П’яний як чіп підліток підтягав кальсони, а Міці в підкасаній комбінації сиділа на краю залізного ліжка й байдуже палила цигарку в довгому мундштуці. Побачивши Мокка, вона закрила свої округлі стегна покривалом. Мокк увійшов до кімнати й втягнув носом запах пилюки й поту. Зачинив двері. Вірт і Цупіца залишилися в коридорі.
— Кримінальна поліція, — мовив він доволі тихо, бачачи, що нікого не мусить лякати своєю владою. Хлопчина заплутався в холошах штанів і безпорадно розглядався доокруж. Радник не раз бував у борделях і чудово знав, як виглядають злякані очі клієнтів, яких зрадила їхня чоловіча снага.
— Ну що там, Віллі? — залунали крики за вікном. — Ти її, певне, так пораєш, що аж стіни тріщать?
— Це мої товариші, — хлопчина натягав затісні черевики й тверезів з кожною хвилиною. — Зробили мені подарунок. Заплатили за дівчину, а я не можу. Забагато випив.
— Скільки тобі років? — спитав його Мокк, сідаючи поряд з Міці на ліжко.
— Сімнадцять.
— Ти ходиш до гімназії?
— Ні, — відповів хлопець і одяг піджака. Він все ще похитувався на ногах. — Я вчився на кравця. Сьогодні склав іспит на підмайстра. У мене немає більше грошей.
— І це мав бути подарунок за складений екзамен? — Мокк сплюнув на підлогу недопалок і глянув на хлопчину. Той кивнув. — Нині ти мав стати справжнім мужчиною, еге ж? Якщо цього не станеться, твої друзяки тебе висміють?
Хлопець завмер і сховав обличчя в долонях. Міці голосно розреготалася й грайливо глянула на Мокка, очікуючи від нього того самого.
— Кричи, — тихо мовив Мокк.
— Чого іще? — від здивування пофарбовані чорні брови Міці підскочили вгору аж до коренів волосся. — Яке ще гівно ти придумав?
— Це ти гівно, — прошепотів Мокк, уважно глянувши на її почервонілі ніздрі. — А я поліцейський. Кричи
