Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

Так спливло майже два роки: і що ближче я пізнавав його, то більше закохувався в цього хлопця, бо розумів: під маскою веселого дивака ховалася надзвичайно серйозна для свого віку людина. Траплялося й таке, що я, звикнувши бачити Рультабія бадьорим, а часом і надто веселим, раптом знаходив його оповитого глибоким сумом. Я пробував розпитати про причину такої різкої зміни настрою, проте щоразу він знову починав реготатися й нічого не пояснював. Одного разу, коли я поцікавився його батьками, про яких Рультабій ніколи не розповідав, він відвернувсь і подався геть, удаючи, ніби не чув запитання.

Тим часом почалася гучна справа Жовтої кімнати, яка мала зробити його не лише одним з найкращих репортерів, але й першим у світі поліцаєм, — хоча нині такий подвійний хист не повинен нікого дивувати, якщо взяти до уваги, що вже тоді щоденна преса зазнала великих змін, перетворившись на хроніку злочинності. Люди похмурої вдачі можуть на це нарікати скільки завгодно, а як на мене, таке треба тільки вітати. Бо ніяка зброя, чи то громадська думка, чи то щось інше, ніколи не буде зайвою у боротьбі зі злочинністю. І на це песимісти можуть мені заперечити, мовляв, розповідаючи про злочин, преса тим самим заохочує злочинців. Але ж існують люди, яким ніколи не догодиш, хіба ж ні?..

Отож Рультабій з’явивсь у моїй кімнаті того ранку, а саме 20 жовтня 1892 року. Щоки в нього паленіли ще сильніше, ніж завжди, в очах горів шалений вогонь і ввесь він був надзвичайно збуджений. Руки в нього тремтіли, коли, вимахуючи свіжим номером «Матен», він гукнув мені:

— Ну як, любий Сенклере… Ви прочитали?

— Про злочин у замку Гландьє?

— Так! «Жовта кімната»… Якої ви думки про це?

— Чорт забирай, я гадаю, що це витівки нечистої сили або Божої Тварючки. У кожному разі, злочин вчинив хтось із них.

— Облиште ваші жарти!

— Ну гаразд. Щиро кажучи, я не дуже вірю в убивць, які проходять крізь стіни. Як на мене, татусь Жак схибив, лишивши зброю, з якої скоєно злочин. Зважаючи на те, шо він мешкає над кімнатою панни Станжерсон, архітектурна розвідка, до якої сьогодні наміривсь удатися слідчий, дасть нам ключа до розгадки таємниці. Тож незабаром ми дізнаємось, крізь який люк або таємні двері прослизнув цей «добродій», щоб потім опинитися в лабораторії поруч із професором Станжерсоном, котрий так нічого й не помітив. Звісна річ, це лише гіпотеза…

Рультабій умостився в кріслі, запалив люльку, з якою ніколи не розлучався, якусь часину мовчки покурював, певне, для того, щоб приборкати збудження, і тільки тоді зневажливо подивився на мене.

— Хлопче! — кинув він тоном, у якому бриніла така прикра іронія, шо неможливо передати її словами. — Юначе… Ви адвокат, і я не маю найменшого сумніву щодо ваших здібностей захищати підсудних. Але уявіть собі, що одного дня ви раптом станете суддею. Як же легко ви зможете звинуватити невинного!.. До цього у вас справді неабиякий талант, юначе. — Він енергійно затягся й провадив далі: — Жодного люка не знайдуть, і таємниця Жовтої кімнати день у день покриватиметься темрявою невідомості. Ось чому вона так зацікавила мене. Слідчий має рацію: це й справді найдивніший злочин з усіх відомих…

— Чи ви маєте якесь припущення, у який спосіб злочинцеві пощастило втекти? — запитав я.

— Жодного, — відповів Рультабій, — поки — жодного… Але щодо револьвера… Револьвер убивці не знадобився…

— Та кому ж він тоді знадобився, Боже милий?..

— Як кому? Самій панні Станжерсон.

— Я вас не розумію, — розгубився я. — Зовсім не можу збагнути…

Рультабій стенув плечима:

— Вас нічого не вразило в статті з «Матен»?

— Особливо — ні: все здалось однаково дивним…

— Ну а двері, замкнені на ключ?

— Це єдина правдоподібна деталь в усій розповіді…

— Серйозно?! А гак?

— Гак?

— Атож, гак, на який двері защепнули зсередини. Уявляєте, до яких запобіжних заходів удалася панна Станжерсон! Як на мене, вона когось остерігалася. Мало того, ані слова не кажучи татусеві Жаку, взяла його револьвер. Певно, не хотіла нікого лякати, а надто — свого батька. Те, чого боялась панна Станжерсон, сталося… Тож вона захищалась, відбулася сутичка, й панна вправно скористалася зі свого револьвера, влучивши вбивці в руку. Цим-то і пояснюються криваві відбитки чоловічої долоні на стіні та на дверях; чоловік, мабуть, навпомацки шукав виходу, щоб утекти. Але вистрілила панна не зразу, через це й не встигла ухилитися від страшного удару в праву скроню.

— То її поранено не з револьвера?

— У газеті про це не йдеться, але як на мене, то я певен: револьвер був у панни Станжерсон. Питання тепер у тому, яка ж зброя була в убивці. Рана на скроні свідчить: злочинець хотів оглушити дівчину після того, як не зумів задушити її. Знав, що на горищі мешкає татусь Жак, саме це й змусило його орудувати безшумною зброєю — кийком або молотком…

— Усе це, одначе, не пояснює нам, в який спосіб убивця вийшов із Жовтої кімнати, — нагадав я.

— Авжеж, — одказав, підводячись, Рультабій. — А позаяк це треба з’ясувати, я вирушаю до замку Гландьє. Тому й зайшов по вас, щоб ви поїхали зі мною…

— Я?!

— Так, любий друже, ви мені потрібні. «Епок» доручила мені цю справу, тож треба щонайшвидше розібратися в ній.

— Але чим я можу вам у цьому зарадити?

— Пан Робер Дарзак перебуває зараз у замку Гландьє.

— Ваша правда… Мабуть, він у безмежному розпачі…

— Мені треба з ним побалакати.

Рультабій проказав останнє речення тоном, який мене здивував.

— Хіба ви… Хіба ви сподіваєтесь почути від нього щось цікаве? — запитав я.

— Так.

Рультабій не хотів більш нічого казати. Він пройшов до вітальні, попросивши мене поквапитися.

З Дарзаком мені довелось познайомитися в суді, я був тоді секретарем метра Барб’є-Делатура і добре прислужився Дарзакові. Робер Дарзак, цей чоловік років під сорок, викладав фізику в Сорбонні і був тісно пов’язаний з родиною Станжерсонів: після семи років упадання біля панни Станжерсон він нарешті став нареченим уже немолодої (їй десь-то минало тридцять п’ятий), але надзвичайно вродливої жінки.

Одягаючись, я гукнув до вітальні, де нетерпеливився Рультабій:

— Чи не здогадуєтесь ви, до якого суспільного прошарку належить злочинець?

— Здогадуюсь, — одказав він. — Якщо не з вищого світу, то бодай людина, що стоїть на досить високому щаблі… Щоправда, це лише передчуття…