Гіркий сміх - Пер Валє

Першим поліцейським, що прибув на виклик на місце події, був Гунвальд Ларсон.

Він сидів біля свого письмового столу в будинку поліції на Кунгсгольмен, мабуть, уже вдесяте перебігав очима якийсь незграбно складений рапорт, не схоплюючи його змісту, і думав, коли вони врешті підуть додому.

У поняття «вони» входили начальник поліції, його заступник, а також різні керівники відділів і комісари, що з нагоди вдалого закінчення демонстрації вешталися по сходах і коридорах. Як тільки всі ці особи визнають, що пора кінчати робочий день і підуть звідси, він зробить те саме, і якнайшвидше.

Задзвонив телефон. Гунвальд Ларсон скривився і взяв трубку.

— Ларсон слухає.

— Говорить центральна станція поліційної служби. Радіопатруль із Сульни знайшов на Норра Сташунсгатан автобус, повний трупів.

Гунвальд Ларсон глянув на електричний стінний годинник, що показував вісімнадцять хвилин на дванадцяту, і спитав:

— Як радіопатруль із Сульни міг знайти автобус, повний трупів, у Стокгольмі?

Гунвальд Ларсон був старшим слідчим карного розшуку стокгольмської поліції. Він мав важку вдачу, і колеги не дуже його любили.

Зате він був швидкий і спритний, тому й з'явився першим.

Він загальмував машину, звів комір плаща і вийшов під зливу. Він побачив червоний двоповерховий автобус, що стояв упоперек тротуару, передня частина його погнулася й пробила огорожу із сталевого дроту. Побачив він також чорну машину з білим дашком і білим написом «Поліція» на дверцях. На ній світилися габаритні лампочки, а в кружалі світла від рухомих фар стояло двоє поліцейських з пістолетами в руках. Обидва здавалися неприродно блідими, один виблював на свою шкіряну куртку і зніяковіло витирався мокрою хусточкою.

— Що тут сталося? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Там… там усередині лежить безліч трупів, — сказав один поліцай.

— Так, — сказав другий. — І безліч гільз.

— І один начебто ще живий.

— І один поліцай.

— Поліцай? — здивувався Гунвальд Ларсон.

— Так. З карного розшуку.

— Ми його впізнали. Він працює у Вестберзі. В комісії розслідування вбивств.

— Але не знаємо, як його звуть. Він у синьому плащі. І мертвий.

Обидва поліцейські говорили невпевнено, тихо, перебивали один одного.

Вони були зовсім не низькі, а все ж поряд з Гунвальдом Ларсоном мали не дуже показний вигляд.

Гунвальд Ларсон мав метр дев'яносто два сантиметри зросту і важив дев'яносто дев'ять кілограмів. Він був широкоплечий, мов професійний боксер, і мав величезні волохаті руки. Його зачесаний угору ясний чуб устиг зовсім змокнути.

Крізь шум дощу долинало завивання багатьох сирен. Здавалося, воно наближається з усіх боків. Гунвальд Ларсон прислухався до нього й спитав:

— Це Сульна?

— Якраз межа, — хитро відповів Квант.

Гунвальд Ларсон байдуже зміряв блакитними очима Крістіансона й Кванта і сягнистим кроком підійшов до автобуса.

— Там усередині… ніби в різниці, — мовив Крістіансон.

Гунвальд Ларсон не торкнувся до автобуса. Він засунув голову крізь відчинені двері і обвів його поглядом.

— Так, — сказав він спокійно, — там справді, як у різниці.

Мартін Бек затримався на порозі своєї квартири. Він скинув плаща, струсив з нього воду, потім повісив його в коридорі і аж тоді замкнув вхідні двері.

В коридорі було темно, але він не ввімкнув світла. З-під дверей доччиної кімнати пробивалася смужка світла, і він почув, що там або грає радіо, або крутиться пластинка. Він постукав і зайшов.

Дочку звали Інгрід, їй було шістнадцять років. Останнім часом вона подорослішала, і Мартінові Бекові ставало дедалі легше знаходити з нею спільну мову. Вона була спокійна, діловита, досить розумна, і йому подобалося розмовляти з нею. Вона ходила до останнього класу основної школи, мала добрі успіхи в навчанні, але не належала до тієї категорії учнів, яких за його шкільних часів називали зубрилами.

Дочка лежала горілиць на ліжку. На нічному столику крутився програвач. Не поп-музика, а щось класичне, йому здалося, що Бетховен.

— Привіт. Ти не спиш?

Він зразу замовк, паралізований цілковитою безглуздістю свого запитання, і хвилину думав про всі ті банальні слова, які були сказані в цих стінах за останні десять років. Інгрід відклала книжку й спинила програвач.

— Привіт, тату. Ти щось сказав? Він похитав головою.

— Господи, в тебе геть промокли ноги, — мовила дівчина. — Там і далі ллє?

— Як з відра. Мама і Рольф сплять?

— Мабуть. Мама загнала Рольфа до ліжка відразу після обіду. Каже, що він застуджений.

Мартін Бек сів на край ліжка.

— А він що, не застуджений?

— Принаймні мені здалося, що він зовсім здоровий. Але він слухняно ліг. Певне, щоб не вчити на завтра уроків.

— А ти, бачу, вчиш. Що це за книжка?

— Французька. Завтра в нас письмова. Може, перевіриш мене?

— З моєї перевірки буде мало користі. Я не сильний у французькій мові. Краще лягай уже спати.

Він підвівся, і дівчина слухняно пірнула під ковдру, вмостилася зручніше. Він підтикав ковдру під неї і, зачиняючи за собою двері, почув її шепіт:

— Тримай за мене завтра кулаки.

— На добраніч.

Він навпомацки зайшов до кухні і якусь мить постояв біля вікна. Дощ начебто трохи вщух, а може, йому тільки так здалося, бо кухонне вікно було з підвітряного боку. Він думав про те, що було на демонстрації перед американським посольством, і про те, чи газети завтра назвуть дії поліції незграбними й безпорадними чи брутальними й провокаційними.