Гіркий сміх - Пер Валє

— Так, здається, знаю.

— Де він мешкає?

Жінка показала на двері в глибині коридора, метрів за три від них.

— Там, — сказала вона. — Він заснув, поки пробував відімкнути двері.

— Так, у нього в руці ключі, — мовив Крістіансон і почухав голову. — Він живе сам?

— А хто ж би захотів жити з таким поганцем? — відповіла жінка.

— Що ти хочеш зробити? — підозріливо запитав Квант.

Крістіансон не відповів. Він нахилився і взяв з руки сонного ключі. Потім підняв п'яного на ноги рухом, що. свідчив про багаторічні вправи, відчинив коліном вхідні двері й повів його коридором. Жінка трохи відступила вбік, а Квант лишився стояти на сходах. Обоє вони невдоволено стежили за тим, що відбувалося.

Крістіансон відімкнув двері, засвітив світло в кімнаті і стягнув з п'яного пальто. Той захитався, впав на ліжко і пробелькотів:

— Дякую, люба панночко.

Тоді повернувся на бік і заснув. Крістіансон поклав ключі на столик біля ліжка, погасив світло, зачинив двері й вернувся до машини.

— На добраніч, пані, — сказав він.

Жінка подивилась на нього, не розтуляючи губ, здвигнула плечима й пішла собі геть.

Крістіансон повівся так не з любові до ближнього, а тому, що був ледачий.

Найкраще знав про це» Квант. Коли вони ще в Мальме працювали звичайними патрульними, він не раз бачив, як Крістіансон переводив п'яного через вулицю або й через міст, щоб той опинився в іншій поліційній дільниці.

Квант сидів за кермом. Він ввімкнув запалення й сердито зауважив:

— Сів завжди каже, що я ледачий. Хай би вона побачила тебе.

Сів була Квантова дружина, а крім того — улюблена і часто єдина тема його розмов.

— Навіщо без потреби маститися в блювотиння, — з філософською міною мовив Крістіансон.

Крістіансон і Квант були схожі один на одного і поставою, і виглядом. Обидва були метр вісімдесят шість заввишки, русяві, широкоплечі й синьоокі. Зате вони дуже відрізнялися темпераментом і мали зовсім інші погляди в багатьох питаннях, як оце тепер.

Квант був непідкупний. Він ніколи не кидав не доведеними до кінця тих справ, які помічав, але, з другого боку, він, як ніхто, вмів помічати якомога менше.

В понурій мовчанці він поволі рушив через колонію будиночків, повз залізничний музей, бактеріологічну лабораторію, інститут для сліпих, а далі, кривуляючи, через весь великий район вищих учбових закладів з їхніми чистенькими корпусами, аж поки нарешті повз будинки залізничного управління виїхав на Томтебудавеген.

Це була майстерно визначена траса, що вела кварталами, де майже напевне нікого не можна було зустріти. За всю дорогу їм не трапилася жодна машина і вони побачили тільки дві живі істоти — кота, а за якийсь час іще одного кота.

Проїхавши до кінця Томтебудавеген, Квант спинив машину за кілька метрів від межі Стокгольма, не вимкнувши мотора, й почав думати, куди податися далі.

«Цікаво, чи в тебе вистачить нахабства вернутися тим самим шляхом», — подумав Крістіансон, але вголос сказав:

— Ти не позичиш мені десятку?

Квант кивнув головою, витяг гаманця зі спідньої кишені і, навіть не глянувши на Крістіансона, дав йому десятку. І водночас швидко зважився, що йому робити… Якщо він перетне межу міста й проїде п'ятсот метрів по Норра Сташунсгатан у північно-східному напрямку, вони пробудуть у Стокгольмі хвилин зо дві, не більше. Тоді можна було б звернути на Евгеніявеген, перетнути територію лікарні, поїхати по Гагапаркен, далі по Північній Бегравнінгсплатсен і врешті добратися до своєї поліційної дільниці. Так їхній патруль скінчився б, і шанси зустріти когось були б зведені до мінімуму.

Машина перетнула межу й завернула ліворуч на Норра Сташунсгатан.

Крістіансон сховав десятку й позіхнув. Тоді примружив очі, вдивляючись у дощ, і сказав:

— Чеше якийсь он дідько.

Крістіансон і Квант походили зі Сконе, і відчуття порядку слів у них було не найкраще.

— З собакою, — додав він. — І нам махає рукою.

— Це не моя дільниця, — відповів Квант.

Чоловік з собакою, сміховинно маленьким песиком, якого він тяг за собою по калюжах, вибіг на бруківку й став перед машиною.

— Хай тобі чорт! — вилаявся Квант і раптово загальмував.

Він спустив бокове скло і крикнув:

— Якого ви біса вискочили на бруківку?!

— Там… там стоїть автобус… — сказав чоловік, хапаючи ротом повітря і показав у глиб вулиці.

— Велике діло, — безцеремонно перебив його Крістіансон. — Як ви можете так мучити собаку? Невинну тварину?

— Там… там сталося нещастя.

— Гаразд, зараз побачимо, — нетерпляче сказав Квант. — Дайте дорогу. — Він рушив з місця. — І не вискакуйте більше так на вулицю! — гукнув він через плече.

Крістіансон вдивлявся в дощ.

— Так, — покірно сказав він. — Автобус з'їхав з бруківки. Той, двоповерховий.

— І в ньому світиться, — сказав Квант. — І передні двері відчинені. Вийди, Калле, глянь, що там таке.

Він спинив машину навскоси перед автобусом. Крістіансон відчинив дверцята, звично поправив пістолет і сказав сам до себе:

— Авжеж, глянемо, що там воно сталося.

Як і Квант, він був у чоботях і шкіряній куртці з блискучими ґудзиками; а на поясі висіли кийок і пістолет.

Квант залишився в машині й дивився, як Крістіансон поволі рушив до відчинених задніх дверей автобуса.

Квант бачив, як він узявся за поруччя й незграбно піднявся на східець, щоб зазирнути всередину. Тоді раптом шарпнувсь, пригнувся вниз і водночас схопився за пістолет.

Квант зреагував швидко. За якихось кілька секунд він ввімкнув червоні фари і оранжевий маяк, що був у кожній патрульній машині.

Крістіансон усе ще стояв, зігнувшись біля автобуса, коди він устиг вискочити з машини, витягти й зняти з запобіжника свого сімдесятип'ятиміліметрового «вальтера»