Овернський клірик - Андрій Валентинов

Залишалося подякувати, але д’Еконсбеф лише махнув рукавичкою:

— Пусте, отці! Як я розумію, ви маєте намір відвідати наш замок?

— Імовірно, — обережно погодився я. — У нас можуть виникнути деякі запитання.

— Звісно! Ми — я й батько — будемо дуже раді… Брате Петре, ви, якщо я не помиляюся, з Нормандії?

— Т-так, — від несподіванки П’єр здригнувся.

— Ну звичайно! — по засмаглому обличчю сеньйора ковзнула усмішка, цього разу найдоброзичливіша. — Нормандську вимову ні з чим не переплутаєш. До того ж такі молодці можуть вирости тільки на землі вікінгів!

П’єр зніяковів, але я зрозумів, що він дуже втішений.

— Отче Ансельме! Отче Гільйоме! — тепер його обличчя стало серйозним. — Радий буду бачити вас у себе вдома. Отче Гільйоме, мій батько воював у Святій Землі, вам буде про що з ним поговорити. До зустрічі!

Д’Еконсбеф махнув рукавичкою слугам, вправно скочив на коня, й за хвилину тупіт копит завмер удалині.

— Півень! — з несподіваною злістю прокоментував Ансельм.

— Він ввічливий! — одразу ж заперечив П’єр і, помовчавши, додав. — Не те, що ти! Ти, напевно, у свій замок ченців далі порога не пускати!

— А такі, як ти, на ченців спускають собак! — очі італійця зло блиснули. — Недарма кажуть: «Якого роду мужик? — Віслючого!».

— Брати! — поквапився втрутитись я. — Побійтеся Бога! Ви ж на цвинтарі!

П’єр і Ансельм обмінялися промовистими поглядами, але більше не зронили ані слова.

Ми вийшли за ворота, де на нас уже чекали староста й бородатий отець Жеак. Я жестом попросив їх зачекати й повернувся до своїх підопічних:

— Брате Ансельме! Брате Петре! Сподіваюся, нічого такого від вас я більше не почую. Ви — брати. Поміж синів Сен-Дені немає ні сеньйорів, ні віланів. А вам має бути соромно, брате Ансельме! Брат Петро в монастирі вже понад десять років. А ви!..

Не люблю підвищувати голос, але іноді доводиться. Здається, італієць зрозумів. На смаглявому обличчі позначилася явна ніяковість.

— Брате Петре! Я…

Він поморщився, і, нарешті, вичавив:

— Вибач! Мені, слово честі… соромно.

— Та чого там! — добряга-нормандець махнув ручиськом. — Це я перший задиратися почав!

— Ну, а якщо ми потрапимо до мого замку, брате Петре, то передусім зайдемо до винного погреба, а потім я подарую тобі палицю вдвічі більшу за твою і зроблю управителем.

П’єр посміхнувся:

— Ага! А коли ти приходити до мене в село, ми спочатку випити пшеничного вина, а потім зайдемо до моєї куми…

Я вчасно вставив «кгм», і нормандець, зніяковівши, замовк. Здається, мир було відновлено.

— А тепер, брати, — резюмував я, — час до справи. Про те, що бачили, — мовчіть. І нехай допоможе нам Господь!

Я запалив кілька поганеньких лоєвих свічок, позичених в отця Жеака, й потер стомлені за день очі. На жаль, настій, який зазвичай допомагав у таких випадках, залишився в моїй келії в Сен-Дені. Ансельм, свіжий і бадьорий, водив етилом по восковій табличці, закінчуючи чернетку допиту. Попрацювали ми сумлінно — за два дні вдалося опитати практично всіх, хто мав відношення до Жанни де Гарр і до дивних подій, які відбувалися в Артигаті. Таких набралося кілька десятків, починаючи від Армана де Пуаньяка й старих де Гарр і закінчуючи сусідами та просто цікавими. На щастя, ми не вели офіційною розслідування й могли не фіксувати кожне свідчення. Втім, записів все одно набралося кілька сувоїв і ще близько півдюжини табличок, позичених у того ж таки отця Жеака.

— Стомився, — повідомив я, вирішивши, що про справу покійної де Гарр я сьогодні не скажу більш ані слова. — Цікаво, де зараз брат Петро?

Нормандця, погано знайомого з латинською грамотою, я першого ж дня відпустив блукати Артигатом, що він із великою старанністю й виконував.

— Удень бачив його біля церкви, — відгукнувся Ансельм, відкладаючи табличку.

— Це добре…

— Він розмовляв з однією духовною дочкою. Досить милою.

— А це — недобре, — розсудив я. — Особливо недобре, брате Ансельме, що ви не змогли зберегти це в таємниці від мене.

— А мене вчили, що доносити — перший обов’язок ченця, — гмикнув італієць. — До того ж, вигляд у брата Петра був цілком благочестивий, і дивився він не на її рум’яні щічки, а на носки власних черевиків, як і належить брату-бенедиктинцю.

Я насилу втримався, щоб не пожбурити в Ансельма сувоєм. Поганець взяв за правило глумитися — і дарма, якби тільки з мене, смиренного брата.

— Я теж стомився, — італієць взявся масажувати кисть. — У цій халупі навіть удень темно. Як вони живуть у таких норах?

Будинок, що його виділив нам староста, зовсім не вважався в Артигаті норою, проте, в Ансельма була своя думка з цього приводу.

— А ще більше, отче Гільйоме, мене втомили ці вілани. З тим же успіхом ми могли розпитувати їхніх овець!

— Менше гордині, месіре білокрилий лелеко, — не витримав я. — Вони — такі самі створіння Господні…

— Яких створив Творець п’ятого дня,[31] — кивнув Ансельм.

— Брате мій, — зітхнув я. — Сподіваюся, ви мали на увазі овець.

Хлопець помилявся. Точніше, мав рацію лише частково. Мешканці Артигата не поспішали бути з нами відвертими. Проте річ, звісно ж, не в їхніх розумових здібностях, на що натякав пихатий італієць. Я розумів цих людей — слідство тяглося кілька місяців і вони вже стомилися відповідати на нескінченні