Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
Голландець одним духом вихилив запропоновану чарку, і поступово його випещені щоки знову порожевіли.
— Тож як почалася історія з картинами?
— Вам буде важко мені повірити, бо ви не колекціонер…
— Я колекціоную людей…
— Хотів би я знати, під якою рубрикою ви поставите мене в своїй колекції. Певно, серед йолопів. Оскільки ви розпитували про мене, то вам, звичайно, сказали, що я вважаюся справжнім експертом щодо певного періоду в живопису. Це й природно. Коли стільки років поспіль усією душею віддаєшся якійсь справі, то мимоволі стаєш знавцем, чи не так? У мене часто питають мою думку щодо тієї чи тієї картини. І досить якомусь полотну побувати в моїй колекції, щоб вартість його піднялася.
— Бо тоді вже ніхто не сумнівається в його походженні?
— Це знають усі великі аматори. У себе вдома я вже вам казав: часом продаю деякі картини, щоб купити інші, завжди кращі й рідкісніші. В цьому ділі коли вже раз почав, то зупинитися важко. І от одного разу я помилився. Йдеться про картину Ван-Гога. Не з тих, що я успадкував од батька. Про картину куплену, через посередника, в автентичності якої важко було сумніватися. Якийсь час вона висіла в моєму салоні. Потім один південноамериканський аматор запропонував мені за неї суму, яка дала мені змогу купити іншу картину, про яку я вже давно мріяв. Все складалося якнайкраще. Та за кілька місяців мене навідав містер Голлан, про якого я вже дещо чув.
— Коли це сталося?
— Приблизно рік тому. Він заговорив зі мною про ту картину Ван-Гога, яку йому довелося бачити в_ мого венесуельського покупця, і довів, що це підробка, хоч і дуже вправна. «Я нічого недоказав вашому покупцеві, — уточнив він. — Для вас було б небажано, коли б довідалися, що ви продали фальшиву картину. Всі, кому ви продавали картини, занепокоїлися б і собі. Вся ваша колекція стала б підозрілою». Повторюю, ви не колекціонер, пане Мегре. Ви не можете навіть собі уявити, яким ударом для мене була ця історія. Потім Голлан прийшов до мене знову. Якось він мені сказав, що знайшов автора підробки, геніального хлопчину, за його словами, зугарного наслідувати будь-кого від Мане до Ренуара чи Фламінка.
— Ваша жінка була при цій розмові?..
— Я вже не пригадую. Можливо, я сам сказав їй про це пізніше. Можливо, вона умовила мене пристати на те, що мені пропонували. Можливо, я й сам на це погодився б. Усі знають, що я багатий, та всяке багатство — річ відносна. Коли я міг дозволити собі купити деякі картини, то моїх коштів не вистачало, щоб купити інші, хоч і траплялася нагода. Ви мене розумієте?
— Наскільки я розумію, від вас вимагалося, щоб деякі фальшиві картини пройшли через ваші руки, бо тоді вже ніхто це сумніватиметься в їхній автентичності.
— Приблизно так. Я вивішував одну чи дві підробки поміж моїх справжніх картин і…
— Стривайте! Коли вас познайомили з Палестрі?
— За місяць чи два після того. На той час я вже встиг продати через посередництво Голлана дві його картини. Голлан знаходив для них покупців переважно серед південноамериканських аматорів або збував до маловідомих музеїв… Палестрі завдавав йому чимало клопоту, бо цей божевільний геній до того ж сексуальний маніяк. Ви здогадалися про це, коли побували в його кімнаті, хіба ж не так?
— Я почав це розуміти, коли побачив вашу жінку в малярні з пензлем у руці.
— Ми сподівалися, що той маскарад нас урятує.
— А яким чином і коли ви довідалися, що за вашим будинком наглядають?
— Я цього не помічав. Мені сказав Гобсон.
— Виходить, Гобсон знову увійшов у життя вашої дружини?
— О, ви знаєте навіть це. Обоє присягалися, що ні. Гобсон був приятелем Голчана. Це він десь розшукав Палестрі. Ви стежите за тим, що я кажу?
— Так…
— Одне слово, я став жертвою обставин. Я погодився, щоб він працював у мене в малярні, де нікому не спало б на думку його шукати. Спав він у тій комірчині, яку ви бачили. Він був згодний не виходити зовсім, з тією умовою, щоб його забезпечували жінками. Малярство та жінки — це були дві його пристрасті.
— Мені розповідали, що він малював як навіжений.
— Це правда. Перед ним ставили дві-три картини якогось визначного художника. Він якийсь час крутився біля них, як матадор навколо бугая, а за кілька днів, ба навіть годин з-під його пензля виходило полотно, за своєю манерою та технікою таке схоже на оригінали, що ніхто не міг запідозрити підробки. Але як пожилець він був дуже неприємний.
— Через свої вимоги щодо жінок?
— І також через свою грубість. Навіть до моєї жінки.
— Ви певні, що він обмежувався самою грубістю?
— Коли між ними щось і було, то мені краще про це не знати. Можливо. Ви бачили той портрет, який він кількома штрихами намалював на стіні? Однієї пристрасті, пане Мегре, для людини вже забагато, тож я обмежився своєю пристрастю до колекціонування живопису і дечого домігся в цій галузі… І треба ж було мені зустрітися з Міреллою! А втім, це не її провина. Що ж це ви в мене ще питали?.. Ага! Хто встановив, що за нами стежать? Одна жінка, імені якої я вже не пригадую. Вона працює танцюристкою в нічному кабаре на Єлісейських Полях, де робить стриптиз. Якось Лючіа привіз її для Палестрі. А наступного дня вона зателефонувала до Лючіа і сказала, що, коли вона вийшла з мого дому, до неї підійшов якийсь кумедний чолов'яга і почав ставити всякі запитання. Відтоді Лючіа і Стен установили нагляд за моїм будинком. І помітили, що увечері, якийсь невеличкий на зріст і абияк одягнутий чолов'яга бродить
