Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Як він з вами познайомився?
— На вулиці. Він підійшов до мене, коли я поверталася додому. Сказав, що йому треба перебути кілька вечорів у моїй квартирі, щоб за кимось постежити. Потім показав свій нагрудний знак і посвідчення. Це мене не дуже переконало, і я вже хотіла була подзвонити до поліції.
— І що вас від цього утримало?
— У нього був аж надто сумний вигляд. Він сказав, що йому в житті ніколи не щастило, та, коли б я йому допомогла, все могло б змінитися, бо він напав на дуже важливу справу.
— Він не сказав, на яку саме?
— Першого вечора ні.
— Ви залишалися першого вечора з ним?
— Еге ж, принаймні якийсь час. Ми сиділи потемки. Там, у малярні навпроти, трохи не сходяться завіси, і крізь шпарину подеколи можна було бачити чоловіка з пензлем та палітрою в руці.
— Він був одягнутий у біле? А навколо голови щось схоже на тюрбан?
— Саме так. Мені стало смішно, і я сказала, що він схожий на привида.
— Ви бачили, як він малював?
— Одного разу бачила. Того вечора його мольберт стояв якраз навпроти шпарини. Він малював, як навіжений.
— Що значить «малював, як навіжений»?..
— Не знаю. Мені чомусь здалося, що він скажений.
— У малярні ще хтось бував?
— Молода жінка. Вона роздягалася. Точніше, він зривав з неї одяг.
— Висока брюнетка?
— Я знаю пані Йонкер. Це була не вона.
— Пана Йонкера ви теж бачили?
— Тільки не в малярні; Там я бачила одного разу іншого чоловіка. Вже не молодого, геть-геть лисого.
— А що відбулося вчора увечері?
— Я дуже втомилася на роботі й рано лягла спати. Взагалі ви навіть не уявляєте собі, яка в мене важка робота. Особливо перед святом, коли доводиться працювати мало не до ранку.
— Лоньйон сидів у вітальні?
— Так. Ми кінець кінцем чудово з ним порозумілися. Він ніколи не намагався до мене залицятися і ставився дуже лагідно, як батько. Іноді, щоб мені чимось віддячити, він приносив букетик фіалок або плиточку шоколаду.
— О десятій ви вже спали?
— Я вже була в ліжку, але ще не заснула. Читала газету. Він постукав, убіг до моєї спальні й сказав, що є новини. Він був дуже схвильований. Так я дізналася, що художника вивезли з будинку. Мосьє Лоньйон не сподівався, що це станеться так швидко, і не встиг спуститися. «Дарма, я ще трохи почекаю. Можливо, хтось із них повернеться…» І він знову пішов до свого вікна, а я заснула. Розбудили мене постріли. Я виглянула на вулицю — нікого. Тоді я висунулася з вікна і просто на бруківці побачила тіло. Я ще не знала, що робитиму далі, але почала одягатися. Потім прибігла консьєржка і сказала, що сталося.
— А чому ви втекли?
— Бо подумала, що, коли ті гангстери вистежили його, то можуть взятися й за мене. Тоді я ще не знала, куди мені їхати чи бігти. Я про це не думала.
— Ви взяли таксі?
— Ні. Я спустилася пішки до площі Кліші і зайшла до одної нічної кав'ярні. Всі жінки відразу витріщилися на мене й почали розглядати з голови до п'ят. І тут я пригадала один заїзд, куди ми раніше навідувалися з одним приятелем…
— З Жан-Клодом?
— Отже, це він вам?
— Послухайте, мадемуазель! Мені було б цікаво до найменших подробиць почути все, що з вами далі сталося, та, на жаль, зараз я не можу собі цього дозволити. Прошу вас знову пройти до інспекторської і зачекати мене там. Тим часом інспектор Жанв'є запише ваші свідчення.
— Отже Лоньйон не помилявся?
— Ні. Лоньйон досвідчений поліцай, він рідко коли, помиляється. Тільки, як він вам уже сказав, йому не щастить. В останню мить завжди виходить так, що на його праці жиріє хтось інший. А ще гірше — в останню мить, коли він уже має схопити злочинця, його самого напівмертвого відвозять до лікарні. Ну, ходімо!
Залишивши гостю в інспекторській, комісар зайшов до свого кабінету й мовив до Жанв'є:
— Іди допитай дівчину і склади протокол. Почувши про це, Голлан відразу схопився на рівні ноги.
— Ви її теж привели сюди?
— Йдеться не про вашу, містере Голлан, а про іншу, чесну дівчину. То ви досі не пригадали Стенлі Гобсона на прізвисько Лисий Стен?
— Я відмовляюся відповідати на ваші запитання.
— Воля ваша. Можете сісти. Можете сісти. Я зараз матиму телефонну розмову, дозволяю вам її підслухати. Певен, що це вам стане в пригоді. Алло! З'єднайте мене, будь ласка, з паном Йонкером. Норрісом Йонкером з авеню Жюно.
— Алло! Пан Йонкер? Це Мегре. Відколи ми з вами попрощалися, я знайшов відповіді на всі запитання, які вам ставив. Правдиві відповіді, вам ясно? До речі, тут у мене сидить містер Голлан. Він дуже невдоволений, що ми його потурбували, та все-таки до свого посольства звертатися чомусь не квапиться. Він досі не знайшов своєї машини. Жовтого «ягуара». Того самого, що вчора о десятій годині вечора стояв перед вашим будинком, а потім кудись одвіз вашого пожильця. Певна річ, не його самого. Саме так, пожильця. І, здається, в досить-таки жалюгідному стані. Босоніж, навіть без шкарпеток. Слухайте мене уважно, пане Йонкер. Я міг би негайно, щонайпізніше завтра вранці, заарештувати вас за деякі ваші темні діла, про які вам відомо краще, ніж мені. На всяк випадок, майте на оці, що ваш будинок добре охороняється.
Тож прошу вас облишити