Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

Звісна річ, в цю пору там було зачинено, але Вістович впевнено натиснув на кнопку дзвінка. Як і слід було очікувати, ніхто не поспішав відчиняти двері. Трохи почекавши, комісар повторив спробу, але в інакший спосіб: спочатку тричі настиснув коротко, а потім надовго затримав свого масивного пальця на делікатному апаратику. До війни це був знак, що по зовнішній бік дверей постійний клієнт, своя людина, котрій мали б відчинити за будь-яких обставин. Залишалось тільки сподіватись, що з іншого боку про значення такої комбінації дзвінків не забули й дотепер.

На щастя, зсередини хтось таки заходився відмикати численні замки й засуви. Невдовзі прочинились і двері. На порозі постав лисуватий чоловік у білій брудній сорочці. Дивлячись, він добряче щурився, мовби провів у підземеллі щонайменше пів свого життя.

— Слухаю пана, — промовив він.

— Здоров, Нахмане, — впевнено привітався Вістович.

Зачувши своє ім'я, той стрепенувся і спробував широко розкрити очі.

— A-а, пане комісаре... Скільки ж років минуло, — чоловік відступив, запрошуючи гостя досередини.

Вістович ступив у темний коридор, що тягнувся до ледь освітленого ігрового залу.

— Прошу проходити, — мовив Нахман, зачиняючи вхідні двері на ті самі численні замки й засуви.

Комісар обережно подався вперед, і підлога, на щастя, виявилась рівною. Як добре, що Нахман, цей багаторічний управитель в казино, його впізнав. Вони добре знались, коли Вістович служив у львівській поліції, але ж час і війни стирають людську пам'ять.

— Чим завдячую візиту? — приязно запитав той комісара.

Вони сіли один навпроти одного за округлий столик, і управитель засвітив між ними електричний торшер.

— Як поживаєш, Нахмане?— замість відповіді поцікавився комісар.

— Важкі часи, — промовив той, скрушно цмокаючи язиком, — під час війни ледь не закрились. Та й зараз ледве зводимо кінці з кінцями.

— Невже поміж вибухами та пострілами сюди приходили розважатись? — не повірив Вістович.

— Азарт сильніший, аніж страх, — посміхнувся Нахман, — з військовими тільки була біда. Особливо з москалями. Вони, коли програвали, хапалися за револьвер або шаблю. Доводилося скаржитись командуванню. Але москалі, на щастя, пішли, і маю надію, що вже не повернуться... А ви, комісаре, як ся маєте?

— Непогано, Нахмане, дякую. Як бачиш, повернувся до рідного Лемберга.

— Надовго?

— Буде видно... Дещо маю знати про одного клієнта.

— А пан хіба досі служить у львівській поліції? — несподівано перепитав управитель з деякою нахабністю.

— Ні, — спокійно відповів той, — але ти все одно мені скажеш...

Вони зустрілися поглядами, і Нахман перший потупив очі. З Вістовичем таки краще було не заїдатися, навіть якщо він вже не львівський функціонарій.

— Про кого пан хоче знати? — запитав він.

— Про чоловіка на ім'я Леон Гофман. Тільки не морщи чоло, Нахмане. Я знаю, в тебе чудова пам'ять.

Той кивнув.

— Знаю. Завжди поштивий і платить справно борги, якщо програє.

— Коли ти бачив його востаннє?

— Давненько. Зо два місяці тому. Йому не щастило, і він програв чималі гроші.

— Борг повернув?

— Так. Я ж кажу, він мене жодного разу не підвів...

Комісар відчув, що розмова заходить в глухий кут.

— Часом не помітив, щоб у Гофмана були вороги? — запитав він після паузи.

Чоловік знизав плечима.

— За весь час він ні про кого й слова лихого не сказав, — відповів Нахман, — важко уявити, щоб хтось мав на нього зуб.

— Гаразд, — Вістович неохоче підвівся, — якщо з'явиться, дай мені знати. Я живу там само, на Вірменській.

— Неодмінно, — охоче пообіцяв той.

До управителя повернулася звична запопадливість.

— В цьому закладі досі подають солодку каву по-віденськи? — запитав, вже ідучи до виходу, комісар.

— Так, прошу мені пробачити! Я не запропонував... — заламав руки Нахман.

— У Відні цукру не знайти.

— У Львові також коштує дуже дорого.

— Але ж ти знаєш, де взяти дешевше.

Управитель насторожився.

— Чому пан так каже?

— В дорозі познайомився з твоїм постачальником, добродієм Густавом Шоделем, — сказав Вістович, прочиняючи двері, — передавай вітання. Auf Wiedersehen!

Комісар швидким кроком подався вниз по Ягеллонській, а звідти на Карла Людвіга. Хотілося обдумати все почуте, тим більш, що портрет цього бісового Гофмана виходить суперечливий. Один і той же чоловік діставав морфій для божевільної дівчини, забираючи в неї останнє, і був зразковим постояльцем. Мав шалений азарт і не здобув собі ворогів. Навіть більше, за весь час, який той провів у казино, жодного разу ні з ким не посварився. Хто-хто, а Нахман би помітив недобре.

Він зупинився, щоб запалити цигарку, а коли знову звів очі й подивився перед собою, уздрів двох типів, які загородили йому дорогу.

Вістович, найперше, приязно посміхнувся і спробував їх обійти, але ті не поступались.

— Добридень, друзяко. Куди спєшиш? — хрипло з російським акцентом проказав один з них.

Комісар озирнувся. Ясна річ, поліції ніде не було. В наступну мить, його міцно вхопили за праве зап'ястя. Таким чином, дістати зброю він вже не міг.

— Нащо тобі Гофман? — запитала неголена фізіономія, що опинилась просто перед ним.

Цей другий говорив вже без акценту.

— Маю до нього справу, — стримано відповів Вістович, відчуваючи, що опонент набагато сильніший фізично.

— Яку справу? — допитувався той, підсуваючи фізіономію ще ближче, мовби збирався вкусити.

— Скажу тільки йому, — ризиковано відповів комісар, — ви знаєте, де він?

— Самим інтересна, де він, — зауважив тип з акцентом.

— Працюєш на уряд? — єхидно запитав неголений, майже торкнувшись носом його обличчя.

— Ні, на сестер милосердя, — сказав Вістович і одразу ж пошкодував.

Хтось із них вдарив його в обличчя з такою силою, що немалий за розміром комісар повалився з ніг.

Його розібрала лють, і він вже ладен був схопитися на ноги, щоб як слід відповісти, але відчув, що не має сил. Удар був напрочуд вмілий. Окрім того, зрадницьки заболіло серце. Вістович спробував дотягнутися до пістолета, але хтось із тих двох наступив йому просто на долоню. Ще років десять тому він переламав би їм кістки, але тепер мусив терпіти своє становище. Суча старість...

— Як знайдеш цього скурвисина, то передай, що йому срака, — почув над собою комісар.

— Сра-ка... — повторив інший тип по складах, хоча Вістович добре все зрозумів і з першого разу.

Кілька хвилин він залишався в