Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
* * *
— У цих добродіїв ані крихти совісті, — осудливо сказав незнайомець, — певно обібрали пана як липку?
Голос у нього був м'який і співчутливий, як у місіонера.
— Та ні, не взяли нічого, — відповів комісар.
— Я їх знаю. Прийшли сюди разом з росіянами і залишились.
— Хто вони?
— Бандюгани. Називають себе Bruderferajn.... Мені від них також дісталось.
— А вам за що?
— Підозрюю, за те саме, що і вам.
Вістович з подивом глянув на свого співрозмовника і навіть забув, як жахливо боліло під вилицею.
— Що ви маєте на увазі?— запитав він.
— Довго розповідати. Може зайдемо кудись. Готовий битися об заклад, що ви не проти випити, — сказав незнайомець.
Комісар згодився, і обидва подалися до «Віденської кав'ярні», що виявилась найближчою. Всередині пили каву кілька українських офіцерів. Один з них поцікавився, чи добре Вістович почувається і чи не потрібна бува допомога.
Комісар віджартувався, розповівши байку про те, як спіткнувся, позираючи на молодицю, і ті повернулись до своєї розмови.
— То ви русин? — запитав незнайомець, почувши як Вістович говорить українською.
— Чи не занадто питати когось про народовість, якщо пан навіть не назвав свого імені? — мовив комісар.
Наблизився кельнер, одразу принісши мидницю з холодною водою і рушничок для прикладань. В ці неспокійні часи поява в кав'ярні когось побитого чи навіть пораненого нікого не дивувала. Тут могли надати просту медичну допомогу, і неважливо, хто це був, українець, поляк, жид, австріяк чи будь-хто інший.
— Мене звати Казимир Ляшевський, — представився нарешті незнайомець, і Вістовичу здалося, що ім'я це він щойно вигадав.
— Гаразд, пане Ляшевський, — промовив натомість комісар, з насолодою прикладаючи до обличчя мокрого рушника, — тепер, гадаю, можете сказати, чому мені допомогли.
— Бо ті двоє — справжні мерзотники.
— Погоджуюсь. Але, як на мене, цього недостатньо. Пан зазначив, що мав з ними справу раніше...
— Так, через того ж таки Гофмана, — відповів він, — адже пан його шукає, правда?
— Звідки ви, в біса, про це знаєте? — запитав комісар, відриваючи від обличчя рятівну прохолоду.
— Чув, як вони з вами говорили.
— У вас відмінний слух.
— Так, до війни був оперним співаком...
— Отже... — Вістович пригадав розповідь господині з помешкання на Виспянського, — ви той самий чоловік зі шрамом, який навідував Гофмана?
— Вочевидь.
— То де зараз цей сучий син?
— Ви про Леона?
— А про кого ж іще?
— Він помер, шановний пане...
Знадвору прогримів вибух, аж посуд в кав'ярні дрібно задзеленчав. Військові, покинувши каву, вибігли на вулицю, і двоє співрозмовників залишились самі. Слідом за вибухом пролунав шерег пострілів та кілька військових команд чи то польською, чи то українською, і невдовзі все знову стихло. За вікном, кудись убік Сикстуської ліниво проповз трамвай.
— Як так помер? — мовив комісар.
Ця звістка неабияк ускладнювала справу, і йому не хотілося в неї вірити.
— Наклав на себе руки, — з глибоким смутком сказав Казимир, — через особисте... Його наречена, Марта, стала морфіністкою. Він рятував її скільки міг, добуваючи для неї цю проклятущу речовину. Заліз у страшенні борги... Якоїсь миті він зрозумів, що прийде до нареченої з порожніми руками і побачить її муки. Цього бідолаха Леон стерпіти не міг. Ніхто краще за мене його не розумів. Так було ще зі студентської лави.
— Саме тому ці типи його шукають? — перепитав комісар.
— Гадаю, так.
Вістович хвилину помовчав і знову приклав до обличчя вологий рушник.
— Мені ця дівчина говорила, що Гофман брав з неї гроші за морфій, — промовив він згодом.
Ляшевський стрепенувся.
— О, то ви з нею знайомі? — сказав він. — Безсоромна дівиця. Вона сама все йому віддала, щоб мати більше тієї отрути.
— Гаразд, — комісар поклав рушника назад у мидницю, — то як саме Гофман пішов на той світ?
— Застрілився.
— Де?
— В своєму будинку в Перемишлянах.
— Коли?
— Тиждень тому.
— Ви бачили тіло?
— Я перший його знайшов.
— І повідомили поліцію?
— Звісно, повідомив. Але повітовій перемишлянській поліції було не до того.
— Тобто у Львові про самогубство ще не знають?
— Найпевніше, ні. Кажу ж, поліціянти зайняті іншим... Ви мені не вірите?
— Ще не знаю, пане Ляшевський. Ви, приміром, досі не поцікавились, хто я. Як мене звати і на біса мені цей ваш Гофман.
— Ви працюєте на уряд, бо з урядом в Леона також були справи. А знати ім'я людини, пов'язаної з Рейхсратом в наш час може дорого коштувати...
— Які саме справи він мав з урядом? — не вгавав комісар.
— Здається, постачав тютюн армії, — невпевнено відповів той.
Кельнер з запізненням приніс карафку горілки, дві чарки, а за мить і два горнятка з кавою.
— Негарно з вашого боку так допитувати того, хто сьогодні вам допоміг, — плаксиво зауважив Ляшевський.
І хоч допомога була радше моральною, Вістович все ж пробурмотів якісь вибачення і наповнив дві чарки. Горілка трохи повернула обом добрий гумор.
— А де Гофман тримав свої документи? — ніби між іншим запитав комісар, підносячи до рота гарячу каву.
Ляшевський стенув плечима.
— Він не розповідав про них нікому. Навіть мені. Гаразд, я маю йти.
Ляшевський підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що за каву і горілку заплатить Вістович.
— Куди ви так поспішаєте? — запитав комісар.
— Даруйте, маю справи...
Він вийшов з кав'ярні, і Вістович бачив, як той перейшов вулицю, попрямувавши кудись на Сикстуську.
Комісар, зрештою, також надовго не затримався. Розплатившись, він подався додому. Хотілося трохи перепочити й привести себе до ладу. До того ж, вдома його мав знайти Самковський.
Опинившись у своєму будинку, Вістович відчув значне полегшення. Тут було приємно і затишно, незважаючи на те, що довкола панував безлад. «Треба найняти домогосподарку», — вкотре подумав він, вмощуючись на стільцеві навпроти вікна, звідки виднівся окраєць Домініканського собору з великим написом «Soli Deo Honor et Gloria».
