Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
— Я з вами, — Вістович подався слідом.
Коли вони опинились в коридорі, там вже був з десяток таких самих зацікавлених і роздратованих пасажирів, як вони.
— Українці влаштували диверсію, — розпачливо пояснював усім підряд кондуктор. — Ди-вер-сі-ю... Що я можу вдіяти?..
— Поясніть докладніше, — гукнув комісар, — що саме вони зробили?
— Пустили назустріч порожній локомотив, що врізався у польський військовий потяг. Цей потяг ішов перед нами, от ми й стоїмо тепер разом з ним... — відповів той.
— Ви тішитесь, Вістовичу? — жовчно запитав Шодель.
Від несподіванки комісару перехопило подих. Тепер він бачив перед собою зовсім іншу людину. Очі Шоделя горіли, а на кутиках губ запеклася піна. Від доброго товстуна, з яким він кілька годин тому грав у шахи, не залишилося і сліду. З такими сильними метаморфозами навіть йому доводилось зустрічатися нечасто.
— Чому я маю тішитись? — перепитав комісар.
— Ви ж русин, українець, як зараз кажуть, чи не так? На це вказує ваше прізвище. Хіба не радієте з успіху земляків?
— Як бачите, пане Шоделю, я в цьому вагоні разом із вами, то ж тішитись причин у мене небагато.
— І все ж таки...
— Не хочете вийти в тамбур? — перебив його Вістович.
— Навіщо?
— Викуримо по цигарці. Я пригощаю.
— Курити можна й тут.
— Пішов у тамбур, сучий сину, — нахилившись до вуха свого співрозмовника, чітко промовив комісар.
Він зрозумів, що настав час для його метаморфоз, і перевтілення Вістовича справило на Шоделя не менше враження, ніж його власне на комісара. Поліцейський відгородив його від решти пасажирів і дивився так грізно, що товстун мав за краще не опиратись і йти туди, куди йому наказали.
В тамбурі він вже не так єхидно і впевнено перепитав:
— То ви їхній спільник? — Шодель, вочевидь, мав на увазі повстанців ЗУНР.
— Ні, — буркнув Вістович.
— Але ж ви не торговець вином, правда?
— Як і ви не той, ким себе назвали.
— Що ж, ми квити.
— Не зовсім.
— Чому?
— Бо я служу у віденській поліції, а ви перемитник, злодій і пройдисвіт, хоч колись і справді були адвокатом.
— Що ви в біса собі дозволяєте?
— Стули пельку. Що у твоїй валізі?
— Особисті речі.
— Брешеш. Коли затрусило поїзд, ти першим ділом вхопився за неї. Навіть саквояж на колінах був не такий важливий для тебе.
— Там цінні особисті речі.
— Тоді б ти не спирався на валізу ліктем.
— Дурниці, пане Вістовичу, — впевнено сказав Шодель, але ця впевненість, видно, коштувала йому титанічних зусиль.
— А це також дурниці? — раптом промовив комісар і встромив руку в його кишеню.
Шодель спробував удати обурення, проте в руках Вістовича вже був невеличкий гарно оздоблений жіночий годинник.
— Гадаю, саме зараз пані Фрюліх його шукає, щоб дізнатись котра година, — тепер комісар відверто з нього знущався, — як адвокат став перемитником, я ще можу збагнути. Але як зробився звичайним кишеньковим злодієм, мені відверто невтямки.
Шодель побілів, як стіна.
— Часи такі, — здавлено мовив він.
— Аякже.
— Не виказуйте мене, пане Вістовичу.
— Чого б? Я ж служу в поліції.
— В австрійській поліції, а ми в Галичині, яка вже Австрії не належить.
Подумки комісар визнав, що цей пройдисвіт має рацію.
— Що все-таки у вашій валізі? — запитав він.
— Цукор, — видихнув той.
— Цукор? — Вістович ледве втримався, щоб не розреготатись.
— Не смійтесь. Львівські казино, кнайпи й ресторани воліють мати справу з перемитниками, аніж платити справжню ціну. От я і дістаю їм те, що просять...
Вістович був здивований. Про таку контрабанду він чув уперше і ледве вірив своїм вухам. Хвилину він міркував, що йому робити з цим Шоделем.
— Гаразд, — врешті промовив комісар, — зараз повернемось в купе, і ви з такою ж спритністю покладете годинника його власниці назад до кишені.
— Згоден, — тихо й радісно сказав той, — тільки от що...
— Щось не влаштовує? — з подивом перепитав поліцейський.
— Ні, ці, я про інше... Ви б придивилися уважніше до цієї Ріти Фрюліх, пане Вістовичу. Мені здається, вона також приховує якусь таємницю.
— Чому ви так вирішили?
— Багато ви знаєте жінок, які носять в кишені жакету зброю?
— Ні, небагато.
— Я також. А при ній акуратний дамський револьвер, схожий на іграшку.
— Нічого дивного. Жінка подорожує сама.
— Нехай так. Але все одно придивіться до неї.
— Мені вистачило вас.
— Гаразд, як скажете.
Вони повернулись до купе, де Ріта найперше запитала, чи вдалося їм дізнатись причину зупинки. Схоже, зникнення годинника вона ще не зауважила. Обоє чоловіків знизали плечима.
— Різне буває. Що завгодно могло трапитись, — філософськи промовив згодом Шодель.
Невдовзі відчувся рух потяга назад. Схоже, його відтягували від місця зіткнення локомотива і польського військового ешелону, щоб перемістити на іншу колію. Було вже далеко за північ, коли пасажири полегшено зітхнули: віденський експрес вирушив до своєї кінцевої зупинки — станції Лемберг.
* * *
Перш ніж попрощатися з Шоделем, Вістович записав його львівську адресу і попередив, щоб той бува не збрехав і назвав її правильно. Інакше наступного разу так легко віденського комісара він вже не збудеться. Товстун присягнув, що у Львові справді мешкає в будинку на вулиці Бернштайна, де покійна тітка заповіла йому тісну комірчину.
На пероні пасажирів зустрічали польські солдати. Офіцери ввічливо, але настирливо просили кожного показати документи і повідомити мету візиту до Львова. Вістович вирішив повторити свою байку про торгівлю вином і навіть для певності назвав кілька марок доброго рислінгу з Нижньої Австрії, які в майбутньому планувала постачати сюди його уявна виноробна компанія. Офіцер, прицмокнувши язиком, схвалив такі починання і побажав йому успіху та всіляких гараздів. Безперечно, якби Вістович зізнався, що насправді працює в австрійській поліції, розмова з ним видалася б геть інакшою.
До світанку залишалося не більше години, і комісар, узявши свою єдину валізу, подався в місто пішки.
Той факт, що в його місті точиться війна між українцями і поляками, виказували тільки перекопані дороги й поодинокі барикади. Будинки поруч були цілими: Можливо тому, що насправді тут відбувалось протистояння між колишніми військовими побратимами, однокурсниками, учорашніми колегами і дуже часто
