Таргани - Ю. Несбе
— Що ти скажеш, якщо я припущу, що у вас із послом був зв’язок?
У Тоньє Віг аж щелепа відпала. Гордість норвезької стоматології.
— О Боже! — вигукнула вона.
Без найменшої іронії, так що Харрі зміг лише констатувати, що «О Боже!» все ще входить до словникового запасу деяких жінок. Він відкашлявся.
— Так, я гадаю, що ви з послом проводили ті самі дні, які ми щойно перевірили ще раз, у готелі «Марадіз», і в такому разі я маю знати, наскільки ви були близькі й де ти особисто була в день убивства.
Здавалося неймовірним, щоб бліде обличчя Тоньє Віг могло стати ще блідішим.
— Можу я переговорити з адвокатом? — запитала нарешті вона.
— Ні, якщо тобі немає чого приховувати.
На очі в неї навернулися сльози.
— Мені немає чого приховувати, — промовила вона.
— Тоді тобі варто відповідати на мої питання.
Вона обережно торкнулася серветкою очей, щоб не розмазати макіяж.
— Ви знаєте, у мене було бажання вбити його.
Харрі відзначив про себе, що вона знову перейшла на «ви», і терпляче приготувався чекати продовження.
— Таке сильне бажання, що я майже зраділа, довідавшись, що він мертвий.
Харрі зрозумів, що її понесло. Тільки б не сказати або не зробити якусь дурість, щоб вона не зупинилася, адже зізнання рідко приходить одне.
— Це тому, що він не хотів іти від своєї дружини?
— Ні! — похитала вона головою. — Ви мене не зрозуміли. Тому що він усе мені зіпсував! Усе, що…
І вона вибухнула такими гіркими риданнями, що Харрі зрозумів: зараз вона скаже щось дуже важливе. Взявши себе в руки, вона витерла сльози й відкашлялася:
— Він був політичним призначенцем, у цілому непридатним для цієї посади. Я вже стала першим кандидатом на посаду посла, як раптом стало відомо про його призначення. Його спішно прислали сюди, ніби не було інших способів видалити його з Норвегії. І мені довелося розстатися із ключами від посольського кабінету, вручивши їх тому, хто не вміє відрізнити радника від аташе. У нас ніколи не було ніякого зв’язку, для мене абсурдна сама думка про це, розумієте?
— Що трапилося потім?
— Коли мене викликали на впізнання, я раптово забула про всі минулі образи й зрозуміла, що в мене з’явився новий шанс. Я почала згадувати, якою милою й розумною людиною був небіжчик. Це правда! — крикнула вона, немов Харрі їй заперечував. — Нехай навіть він, на мій погляд, не дуже годився на роль посла. І знаєте, я після цього довго думала про все, що сталося. Про те, що я, напевно, не вмію бачити головного в житті, що на світі є речі важливіші, ніж робота й кар’єра. Може, я й не буду домагатися цього поста. Подивимося. Треба ще багато про що подумати. Ні, не можу сказати зараз нічого певного. — Вона схлипнула ще разів зо два й, здавалося, повністю отямилася. — Насправді радник посольства рідко призначається послом у тому ж самому посольстві. Наскільки мені відомо, дотепер такого не траплялося.
Вона дістала дзеркальце й упевнилася, що макіяж не постраждав, а потім сказала скоріше сама собі:
— Але, можливо, я виявлюся першою.
Повертаючись на таксі до Управління, Харрі остаточно вирішив викреслити Тоньє Віг зі списку підозрюваних. Вона переконала його, а до того ж змогла привести докази того, що була в інших місцях у ті дні, коли посол їздив у готель «Марадіз». Тоньє також підтвердила, що в Бангкоку проживає не так уже й багато норвежок, так що вибирати було особливо ні з кого.
Раптова думка, що сяйнула Харрі, здалася йому ударом під дих. При тому, що вона була зовсім не така вже неймовірна.
Дівчина, що ввійшла в скляні двері «Хардрок-кафе», була зовсім не схожа на ту, котру він бачив у саду й на похороні: похмуру, замкнуту, із примхливим і впертим виразом обличчя. Руна просяяла, побачивши його за столиком з порожньою пляшкою коли й газетою в руках. На ній була блакитна у квітах сукня з коротким рукавом. Як вправний фокусник, вона тримала протез так, що той здавався справжньою рукою.
— Ти чекав мене, — захоплено вимовила вона.
— Важко розрахувати час при таких заторах, — відповів Харрі. — А мені не хотілося спізнюватися.
Руна сіла за столик і замовила собі чай з льодом.
— Учора твоя мати…
— …спала, — коротко закінчила дівчина. Так лаконічно, що Харрі зрозумів: це попередження. Але в нього не було часу на розмову натяками.
— Тобто — була п’яна?
Вона глянула на нього. Радісна усмішка на її обличчі померкла.
— Ти хотів поговорити зі мною про мою матір?
— І про неї теж. Як вони жили із твоїм батьком?
— Чому б тобі не запитати її про це?
— Тому що я вважаю, що ти менше брешеш, — відверто зізнався Харрі.
— Он як? У такому разі, вони жили приголомшливо. — На її обличчі знову з’явився впертий вираз.
— Усе так погано?
Вона різко повернулася до нього.
— Вибач, Руно, але це моя робота.
Вона знизала плечима.
— Ми з матір’ю давно не ладнаємо. А батько був моїм союзником. Думаю, мати ревнувала.
— Кого саме з вас?
— Відразу обох. Може, його. Не знаю.
— А його чому?
— Вона була йому не потрібна. Порожнє місце…
— Батько не брав тебе із собою в готелі, Руно? Наприклад, у готель «Марадіз»?
Вона подивилася на нього з подивом.
— Що ти маєш на увазі? Навіщо йому було це робити?
Харрі втупився в газету, що лежала на столику, але потім змусив себе підняти очі на дівчину.
— Брр! — вирвалося в неї, і вона упустила ложечку в чашку, розхлюпавши чай. — Дивні в тебе питання. До чого ти хилиш?
— Гаразд, Руно, розумію, це нелегко, але я змушений припустити, що твій батько зробив те, у чому йому варто було б покаятися.
— Татові? Тато завжди каявся. Він каявся, брав на себе провину, шкодував і… Але ця відьма не хотіла дати йому спокій. Вона постійно катувала його, що він зробив не так і не сяк, що він втягнув її в щось і так далі. Вона думала, я нічого не чую, але я-то все чула. Кожне слово. Що вона не в змозі жити з євнухом, що вона квітуча жінка. Я казала йому, щоб він пішов від неї, але він продовжував терпіти. Заради мене. Він не говорив мені про це, але я знала, що він терпить її заради мене.
Останні два дні Харрі буквально купався в потоках жіночих сліз, але зараз обійшлося.
— Я хотів тільки сказати, — почав він,
