Таргани - Ю. Несбе

— Так ти через це так рознервувався? Ти думаєш, що я не знаю, що мій батько збоченець?

Харрі ледь не зомлів від здивування.

— Що саме ти розумієш під збоченням? — видавив він.

— Гомик. Голубий. Педик. Гей. Я результат тих деяких злягань, які ця відьма мала з татом. Він уважав, що це огидно.

— Він сам так казав?

— Зрозуміло, він був занадто великою людиною, щоб розповідати про це мені. Але я й так знала. Я була кращим його другом. Це він мені сам казав. Причому єдиним другом. «Ти й коні — єдине, що я люблю в житті», — сказав він мені якось. Я й коні — здорово, еге ж? Думаю, у нього був хлопчик, коханий, ще в роки навчання, перш ніж він зустрів мою матір. Але той хлопець кинув його, не захотів зізнатися в такому зв’язку. Та й тато теж не прагнув до розголосу. Все це було давно, і в ті часи подібні речі сприймали інакше.

Вона вимовила ці слова з абсолютною переконаністю підлітка. Харрі підніс склянку до губ і повільно надпив із неї. Потрібно було виграти час, адже все повернулося не так, як він очікував.

— Ти знаєш, хто бував у готелі «Марадіз»? — запитав нарешті він.

Вона лише кивнула у відповідь:

— Мати зі своїм коханцем.

Розділ 24

Покриті інеєм гілки тяглися до бляклого зимового неба над Палацовим парком. Даґфінн Торхус стояв біля вікна, спостерігаючи за людиною, що бігла, мерзлякувато піднявши плечі, вгору по вулиці Хокона VII. Задзвонив телефон. Торхус подивився на годинник: був час обіду. Він провів поглядом перехожого, поки той не зник у дверях метро, і тільки тоді взяв трубку й назвав своє ім’я. Нарешті крізь свист і тріск перешкод пробився голос.

— Я даю вам ще один шанс, Торхус. І якщо ви ним не скористаєтеся, мені буде прикро усвідомлювати, що МЗС оголосить вашу посаду вакантною раніше, ніж ви встигнете зізнатися, що «норвезький поліцейський був навмисне введений в оману головою департаменту міністерства». Або що «посол Мольнес став жертвою убивці-гомофоба». Такі зізнання негайно стануть яскравими газетними заголовками, вам не здається?

Торхус опустився на стілець.

— Де ви, Холе? — запитав він, не знаючи, що ще сказати.

— У мене щойно була довга бесіда з Бярне Мьоллером. Я поставив йому п’ятнадцять найрізноманітніших запитань про те, що все-таки робив цей Атле Мольнес у Бангкоку. Усе, що мені дотепер удалося довідатися, свідчить, що це був один із найбільш неймовірних послів поряд із Райульфом Стеном. Мені не вдалося розкрити цей нарив, але у всякому разі підтвердилося, що нарив існує. Мьоллер, наскільки я розумію, дав підписку про нерозголошення, тому він адресував мене до вас. І я знову ставлю своє попереднє запитання. Чого саме я не знаю з того, що вам відомо? Я чекаю від вас відповіді, мій факс готовий, і поруч зі мною телефонні номери редакцій «Вердене Ганг», «Афтенпостен» і «Даґбладет».

Від голосу Торхуса в Бангкоку повіяло зимовою холоднечею:

— Газети не надрукують вигадок поліцейського-п’яниці, Холе.

— Навіть якщо цей поліцейський-п'яниця знаменитість?

Торхус не відповів.

— Я думаю, до речі, що газетярі із «Суннмьореспостен» теж займуться цією справою.

— Ви не маєте права розголошувати службову таємницю, — процідив Торхус. — Інакше на вас чекає покарання.

Холе розреготався:

— Не те, так друге! Знати, що я вже знаю, і нічого не почати — це службова недбалість. А вона, як вам відомо, теж карається. І щось мені підказує, що я втрачу менше за вас, якщо порушу цю саму таємницю.

— Які гарантії… — почав було Торхус, але зв’язок перервався. — Алло!

— Я тут.

— Які гарантії, що ви не прохопитеся, якщо я вам повідомлю деякі відомості?

— Ніяких. — І луна в трубці тричі повторила коротку відповідь.

Запала мовчанка.

— Покладіться на мене, — сказав нарешті Харрі.

— З якого дива? — пирхнув Торхус.

— Тому що у вас немає іншого вибору.

Голова департаменту глянув на годинник і зрозумів, що на обід уже спізнився. Бутерброди з ростбіфом у їдальні, звичайно ж, закінчилися, але його це не хвилювало: апетит все одно вже пропав.

— Це секретна інформація, — попередив він. — Я кажу серйозно.

— Зрозуміло, секретна.

— Гаразд, Холе. Що вам відомо про ск’андали, пов’язані з Християнською народною партією?

— Зовсім небагато.

— Саме так. Довгий час Християнська народна партія залишалася маленькою й приємною у всіх сенсах і не привертала до себе особливої уваги. І поки журналісти підкопувалися під владну верхівку з Робочої партії й цих диваків із Партії прогресу, депутати стортингу від Християнської народної партії жили собі спокійнісінько. Але прихід нового уряду все змінив. Коли нові члени кабінету стали розкладати свій пасьянс, то Атле Мольнес, незважаючи на незаперечний професіоналізм і депутатський стаж, виявився усуненим із числа кандидатів на міністерський пост. Копирсатися в його особистому житті ставало небезпечно, і Християнська партія зі своїми програмними моральними принципами не могла цього допустити. Не можна виступати проти пасторів-гомосексуалістів й одночасно терпіти у своїх рядах міністрів-гомосексуалістів. Думаю, що Мольнес і сам це розумів. Але, коли був обнародуваний поіменний список нового кабінету, журналісти стали ставити запитання. Чому в списку не було Атле Мольнеса? Адже у свій час він поступився прем’єр-міністрові постом лідера партії й згодом уважався кандидатом номер два або хоча б три чи чотири. Виникло чимало питань, знову поповзли чутки про гомосексуалізм, як того разу, коли розглядалося його висування на пост партійного лідера. Тепер-то ми знаємо, що гомиками було багато парламентаріїв, і навіщо, скажіть, здіймати шум.

Гаразд, але найцікавіше інше. Мало того, що цей чоловік є членом Християнської народної партії, він ще й близький друг прем’єр-міністра: вони вчилися разом і навіть знімали кімнату на двох у студентські роки. Так що рано чи пізно преса почала б докопуватися до правди. Мольнес не ввійшов в уряд, але все одно залишався проблемою для прем’єра. Усім було відомо, що голова уряду й Мольнес від самого початку були партійними соратниками, і хто б повірив прем’єру, якби він сказав, що всі ці роки нічого не знав про сексуальну орієнтацію Мольнеса? Що скажуть виборці, що голосували за прем’єра саме завдяки принциповій позиції його партії стосовно закону про одностатеві шлюби й інші мерзоти, коли він сам вигрів гадюку в пазусі, якщо згадати біблійний вираз? І що тоді взагалі казати про довіру? Тільки особиста популярність прем’єр-міністра дозволила цьому урядові меншостей утриматися при владі, а отже, скандал був їм потрібний