Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

— Якщо бажаєш, щоб я й далі працювала в барі, тобі не слід постійно відбирати в мене всі гроші, — стомлено сказала Данута. — Утримувати бар стає дедалі важче, я не можу обходитися без грошей. Бар, звичайно, дає прибутки, але…

— Не вчи мене! — гримнув Казик. — Я знаю, що й скільки дає бар! Ти ж сама готуєш каву — то чом не дбаєш про кавоварку? Була б уважнішою, то вона не зіпсувалася б!

Данута знизала плечима. Їй остогидли ці постійні суперечки за гроші, бо чоловік виділяв мало, а за кожним ремонтом лютував, уважаючи це дурною витратою.

— Я ж не дорікаю тобі цією… Монікою, — сказала вона, на перший погляд — без усякого зв'язку. Казик побуряковів од гніву, хлюпнув собі трохи віскі, долив содової й випив.

— Тобі що, розлучення потрібне?! — роздратовано вигукнув він. Розлучення він не бажав з різних причин, до того ж знав, що Данута і сама того не схоче. По суті, вона не вміла бути самостійною, її покірлива натура просто неспроможна була йти чомусь наперекір, з кимось воювати, торувати собі шлях.

— Ні, — із зусиллям відповіла вона. — Але… чи не могли б ми продати бар? Він мене виснажує.

— Що таке «виснажує»? Я теж працюю. Тобі тридцять шість років, ти маєш коняче здоров'я… Та, зрештою, бар мені потрібний.

— Мені здавалося, в тебе й так багато грошей, — сказала» вона, старанно добираючи слова. — Навіщо тобі ще й бар?

Він дивився на Дануту, примруживши очі. Здавалося, ця ситуація навіть його бавить.

— Ти вже не вперше намагаєшся почути, скільки в мене грошей, — відповів він. — Тому — й тож не вперше — попереджаю: задавати такі запитання не слід. — Він трохи помовчав, знову ковтнув віскі й додав легким, майже жартівливим тоном: — Бувши тобою, інша почувалася б на сьомому небі! Часи зараз важкі, ненадійні, люди цілими днями вистоюють по чергах, недоїдають, мерзнуть… А ти маєш усе, що душа зажадає, живеш, наче передвоєнна міщанка. Мені від тебе потрібно лише одне: щоб ти порядкувала в барі. Готувала каву. Посміхалась відвідувачам.

— Знаю, — гірко відповіла вона. — Вже віддавна тобі більше нічого від мене не потрібно… Барменша!

Він образливо розсміявся й вийшов з кімнати.

Словесний портрет був, власне кажучи, нікчемний: високий чоловік у великих темних окулярах і чорній шкіряній куртці. Має машину: зеленого «фіата-125», пооббиваного, з прим'ятим крилом і майже новими покришками. Коли Щенсний звернувся з цими даними до офіцера служби руху, той не засміявся просто йому в обличчя тільки через те, що був лише свіжоспеченим поручиком, а сміятися над майором було незручно.

— У Варшаві зареєстровано близько півмільйона приватних автомобілів, — сказав він. — Зокрема, якщо не помиляюсь, понад сто двадцять тисяч «фіатів-125». А ви певні, що це був мешканець столиці?

— Нічого я не певний, — зітхнув Щенсний. — Це міг бути навіть іноземець, який добре володіє польською мовою. Ну, це я, звичайно, теоретизую.

Він хотів був спитати, скільки серед тих «фіатів» зелених, але лише махнув рукою й вийшов. І все-таки цей опис розіслали по всіх міліцейських установах країни. По-перше — тому, що Щенсний мав добрих знайомих у відділі карного розшуку Головного управління, а по-друге, він затявся знайти вбивцю Данієля Мрозіка. Щенсний підсвідомо відчував, що хлопець загинув цілком безневинно.

Отже, опис розійшовся по країні. На другий день до майора зателефонував прокурор Бялецький. Вони зустрілися, й прокурор, виймаючи повідомлення і власні нотатки, сказав:

— Не знаю чому, товаришу майор, але ваш опис асоціювався в мене з людиною, яку я нещодавно допитував. Це Ян Завадовський; ідеться про шантаж, крадіжку наркотиків і так далі. Отже…

— Я трохи знайомий з цією справою, — перебив його Щенсний. — Це той, що хотів накласти на себе руки?

— Так. Отже, Завадовський нарешті зізнався, що був шантажований, і описав цього шантажиста так… хвилиночку, зараз знайду… — прокурор нишпорив по кишенях і нотатках. — … Ось воно! Він сказав так: з таксі вийшов якийсь високий чоловік у темних окулярах, капелюсі, плащі з відкоченим коміром. І далі: «З'являвся він зненацька… завжди в темних окулярах, що майже цілком закривали обличчя».

— Цікаво, — буркнув Щенсний. — Ніяких даних про машину?

— Ні. В усякому разі, Завадовський про це не згадував. Точніше, першого разу шантажист приїхав на таксі. А потім вони зустрічалися десь на околицях, уночі, за обставин, гідних пригодницького фільму. — Бялецький на мить замислився. — Я не певен, чи це не витвір буйної фантазії Завадовського.

— Гадаєте, Данієль Мрозік теж міг бути шантажований? Та ще й тією ж особою?

— Не виключено. Але послухайте далі. Два дні тому я спитав Завадовського, чи не нагадував йому шантажист когось із знайомих. Він довго крутив, ухилявся, заперечував і навіть обурювався. Проте зрештою після багатьох вагань визнав, що ця людина чимось нагадувала йому власника бару в центрі міста, такого собі Казимира Пасовеького.

— Вони знайомі?

— Не зблизька. Завадовський досить часто там обідав. Взагалі баром керує його дружина, а Казимир Пасовський лише зрідка туди заглядає. Завадовський бачив його зо два рази. Вони не розмовляли, приводу для знайомства не було та й потреби теж. Я розумію — надто вже це хиткі підстави, щоб цікавитися Пасовським.

— Усе ж спробую, — відповів майор. — Треба буде придивитися до нього бодай здаля. І дуже обережно, щоб випадково не скривдити безневинного. Я розумію, що зараз, влітку, високих чоловіків у темних окулярах на вулицях Варшави можна побачити безліч. Навіть у нашому управлінні знайшлося б кілька, та й у прокуратурі теж. Обидва розсміялися, потім Щенсний спитав:

— А голос? Чи Завадовський порівнював голоси Пасовського та того шантажиста?

— Я питав, але він нічого путнього відповісти не міг.

Щенсний поцікавився-таки Пасовським. У відділенні міліції йому дали якнайкращу характеристику. З неї випливало, що це людина спокійна, в якихось авантюрах не