Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

Вінченціу з'явився у вітальні, немов сновида. Василе кинувся до нього і з усієї сили вдарив по щоці. Дід і Камелія мусили розбороняти їх.

— Він убив її, тварюка, — процідив Василе крізь зуби.

— Прошу тебе, заспокойся! — владно сказав Дід. — Інакше доведеться вдатися до сили. Внизу стоять два міліціонери, не змушуй мене викликати їх сюди. Які в тебе підстави звинувачувати брата в страшному злочині?

Василе відступив до дверей. Дідові слова анітрохи не подіяли на нього. Хлопець лютував іще дужче:

— Коли він намагався вбити Дойну, то які можуть бути сумніви в тому, що саме він убив і Йоану? Це все мамине виховання! Через нього пропало моє життя. Вона все робила тільки для Вінченціу. І тепер нехай тішиться наслідками! Ти винна в усьому! Тільки ти, більш ніхто!

— Василе, я не дозволяю тобі так говорити, — сказала Камелія.

— А я й не питаюся твого дозволу! Дурень був, що раніше слухав тебе. Я хотів одружитися з Йоаною, а ти заборонила. Я не знав, що ти перетворила моє кохання на експеримент заради цього кретина, якому ти ніколи ні в чому не відмовляла! Купила йому спочатку ляльку-манекен, а тоді хотіла подарувати живу. Ти не зважала на мої почуття, ігнорувала почуття, Йоани. Для тебе існують лише його забаганки і бажання заспокоїти свою совість. Ти думаєш, я не знаю, хто винен, що вік дебіл? Ти сама винна! І все, що ти для нього робила, диктувалося тільки докорами сумління, які тебе постійно мучать. Може, хоч тепер у тебе з'явиться мужність зізнатися, чому ти залишила його тоді самого? Ти ж бігла на побачення до свого Петрашку! Я ненавиджу тебе, мамо! Я, твій син, кажу тобі, що ненавиджу тебе. Ти зробила всіх нас нещасними, особливо мене, — Василе вибіг з кімнати, грюкнувши дверима.

Камелія вислухала його слова не зворухнувшися. На її обличчі не відбилося нічого. Дід подумав, що синове звинувачення або не зачепило її зовсім, або вразило так глибоко, що вона ніби закам'яніла.

— Залиште нас, будь ласка, віч-на-віч з Вінченціу, — попросив її Дід.

Камелія заперечливо хитнула головою. Наполягати було марно.

Дід узяв половинку сигари й спокійно запалив, дивлячись на Вінченціу, який після нападу Василе стояв у кутку, байдужий до всього, його погляд бездумно блукав по кімнаті.

— Скажи мені, Вінченціу, що сталося, дуже тебе прошу. Я не поділяю думки твого брата, але ти мусиш зрозуміти його — Василе втратив кохану людину.

— А я — дружбу, шановний добродію. І разом з нею — сенс життя. Ви всі ласкаві зі мною, дуже уважні — хочете довести мені, начебто я не такий уже й потвора. А я добре знаю, що ніхто не любить мене, ніхто. Коли любов — це тільки жалість, то з мене її досить. Одна-однісінька людина ставилася до мене без жалю — Йоана. Вона відверто сказала мені, що я каліка, і коли хочу жити спокійно, мушу це знати, змиритися з цим і, головне, зрозуміти, що врода — не головне в житті людини. Лише Йоана була чесна зі мною. Прошу тебе, мамо, не гнівайся на Василе. Він має рацію. Через мене ти зробила всіх нещасними і, я вважаю, передусім саму себе.

Дід слухав Вінченціу і дивувався з його витримки і логічної послідовності. Тембр хлопцевого голосу був дуже приємний, а високе чоло, ясні очі, одуховлене обличчя — все свідчило про розум і змушувало не зважати на потворність, коли хлопець починав говорити.

— Усе, що ти сказав, Вінченціу, важливе тільки для з'ясування стосунків у вашій родині, — делікатно зауважив Дід, — але не допоможе мені в розслідуванні справи. Мене цікавить насамперед одне питання: що скоїлося сьогодні вранці? Що зайшло між тобою і Дойною?

Вінченціу глянув на матір. Камелія сиділа в тій самій позі, ніби закам'яніла. Хлопець відвів очі й нічого не відповів Дідові.

— Я тебе питаю, Вінченціу. Адже саме на тебе падає підозра не тільки в замахові на життя Дойни, а й у страшнішому злочині. Ти цілком спокійно і проникливо розбираєш поведінку близьких тобі людей, отож мусиш так само тверезо осмислити і свої вчинки. Будь ласка, відповідай точно і на мої запитання.

Хлопець знову глянув на матір.

— Дивися, будь ласка, на мене. Дуже вас прошу, добродійко, залиште нас самих. Я враховую те, що ви сказали мені вранці, але й ви зрозумійте мене. Закон велить заарештувати його.

Вінченціу злякався. Його обличчя зблідло, і від цього велика деформована голова ніби побільшала, а на підборідді виступив рясний піт.

Камелія неохоче встала і вийшла з кімнати, навіть не поглянувши на Вінченціу. Дід мимоволі відчув співчуття до цієї вольової жінки, адже вона щойно вислухала від своїх синів такі слова, на які, либонь, ніколи не сподівалася.

— Скажи мені, Вінченціу, як ти зустрівся ранком із Дойною?

Хлопець мовчки стискав короткі товсті пальці, поглядав на двері, за якими зникла мати, і нарешті заговорив:

— Я вранці вийшов із дому… Хотів піти до одної крамниці…

— До тієї, де на вітрині виставлено манекени?

Вінченціу здригнувся. Дід підсунув йому стілець.

— Сядь! Продовжуй, будь ласка.

— Так, я пішов до тієї крамниці, про яку ви кажете. Мені подобаються манекени, хоч останнім часом мама не дозволяє гратися з ними.

— А яким манекеном ти бавився?

— У мене був один. Але Василе пробив йому голову, і мама винесла його в підвал.

— І тоді ти пішов до крамниці готового одягу, щоб украсти собі інший манекен, так?

— Ні, я ніколи нічого не краду.

— Ну а вночі, позавчора вночі, що ти шукав біля тієї крамниці?

Здавалося, Вінченціу от-от заплаче. Але Дід суворо стримав його:

— І не сором тобі? Ти дорослий хлопець, а розпускаєш рюмси, мов дитя. Я тебе питаю: що ти робив уночі біля крамниці?

— Дивився