Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

зізнатися, після нашої розлуки я була під враженням його незвичайної особистості. Тепер він постарів, змінився. А в юності аж горів, ніби випромінював енергію. Не знаю, чи так було насправді, чи, може, це тільки моя фантазія. Що ж до наших стосунків, кажу цілком щиро: після Клужа між нами нічого не було, Василе помиляється. Не збагну, чому в нього стільки ненависті до мене.

Дід поглянув у вічі Камелії. Вони були зажурені й неначе враз постаріли: навколо них з'явилось безліч дрібних зморщок.

— Я певний, пані, ви зрозумієте свого сина. Адже хтось убив його перше кохання. Таке ж саме, яке й ви пам'ятаєте вже багато літ, назустріч якому бігли, забувши про все на світі, і про яке згадали, працюючи над дисертацією. Мене цікавить, що ви мали на увазі, коли сформулювали ось таку фразу, — Дід вийняв з кишені картку: — «Люди з подібним характером намагаються стати абсолютним божеством»? Я сприйняв її так, ніби вона стосувалася конкретної особи. Чи не про Петрашку це сказано?

Камелія замислилась. Дід помітив на її чолі нову зморшку, що перетнула праву скроню.

— Ні, я не мала на увазі саме його. Я розглядала суму таких характерів і визначила їх основну рису: непохитну певність у своїй перевазі над іншими людьми, певність, яка ґрунтується, я сказала б, на благородному прагненні й може перетворитися в подібних індивідів на друге «я». У зв'язку з цим я писала про роздвоєння особистості в позитивному плані. Напевне, саме ця риса і приваблювала мене в Петрашку. Я слухала його виступи на зборах, не заглиблюючись у зміст дискусії. Він не зводив з мене очей, ніби я була його медіумом. Я також, читаючи лекції студентам, часто застосовую такий прийом: фіксую погляд на комусь одному, ніби звертаюся тільки до нього. Це дає змогу зосередитись, не втрачати логічної нитки при висвітленні будь-якої теми.

— Ще одне запитання, пані. Того вечора, коли Василе повідомив про викрадення автомобіля, ви через годину подзвонили до міліції і сказали, що машина знайшлася. Ви справді телефонували до міліції?

— Так, я телефонувала.

— Це точно?

— Абсолютно точно.

— У міліції не зафіксований ваш дзвінок. Звісно, вони також можуть помилитися. Коли ви повідомили, що машина знайшлася, черговий мусив негайно викреслити з журналу запис про її викрадення. Але цього не зроблено.

— Я можу вам присягтися, що дзвонила за номером, вказаному в телефонному довіднику.

— Тепер про інше. За всі роки, що ви приятелюєте з Петрашку, ви ніколи не спитали його, чому він неодружений?

— Ні, це мене зовсім не обходить.

— А чому він не досяг нічого по службовій лінії?

— Це було б нетактовно з мого боку, виглядало б так, ніби я хизуюся своїми успіхами, адже я досягла чимало.

— А ви не спостерігали в його поведінці якихось відхилень, не помічали за ним якихось дивацтв?

— Важко сказати. Мене влаштовувало те, що він лікує мого чоловіка — позбулася хоч одного клопоту.

— Коли він учився в Клужі, яку галузь медицини обрав для спеціалізації?

— Спеціалізація обирається по закінченні курсу. Він хотів бути хірургом, а я — терапевтом. Але через кілька років я змінила спеціальність — зайнялася психотерапією, бо хотіла вилікувати Вінченціу.

— Дякую вам, пані Камеліє, за відвертість. Мені прикро. що довелося вникнути в деякі неприємні для вас деталі, але повірте, без них мені було б дуже важко розібратися в цій справі.

— Я не розумію, яким чином вони допоможуть вам зняти підозру з Вінченціу.

— На жаль, нічого вдіяти не можу. Підготуйте, будь ласка, Вінченціу — через кілька хвилин до вас прийдуть із міліції з ордером на арешт.

Камелія зблідла, хотіла щось сказати, але не змогла. Вхопилася руками за спинку крісла, аби не впасти.

25

Лікар Петрашку мешкав у старому будинку на Каля Мошілор. Дід застав його дома. Дві досить просторі кімнати були зі смаком умебльовані.

Побачивши Діда, Петрашку анітрохи не здивувався: після ранкової події його прихід був більше ніж виправданий.

— Ви невтомні, товаришу, на диво невтомні! — з усмішкою промовив Петрашку, запрошуючи Діда сісти в м'яке крісло, оббите шкірою. — Я певний, що у вашому віці буду старим пеньком, справжньою руїною. Чи не поділитеся зі мною секретом еліксиру здоров'я і бадьорості? Мені як медикові було б надзвичайно цікаво.

— Щодня палю, їм нерегулярно, до п'ятдесяти років вживав чимало алкогольних напоїв. Все інше — залежно від настрою і вільного часу, — весело відповів Дід, потішений словами лікаря.

— І все-таки дозволю собі дати вам одну пораду: не переоцінюйте своїх сил.

— Постараюся, шановний добродію. Якщо ви швидко і точно відповісте на мої запитання, то обіцяю лягти сьогодні спати на годину раніше.

— З великим задоволенням, товаришу. Я до ваших послуг.

— Отже…

— Не бажаєте коньяку або кави? — перервав його Петрашку, намагаючись бути передусім гостинним господарем.

— Аби не зашкодило щось одне, не відмовлюся ні від чого. Одне буде нейтралізувати інше, — пожартував Дід, задоволений, що розмова почалася так легко й невимушене.

— Мамо! — гукнув Петрашку. — Звари нам дві чашки кави, а я займуся коньяком.

До кімнати увійшла жінка років шістдесяти, занадто молода, щоб бути матір'ю лікаря. Помітивши Дідове здивування, Петрашку пояснив:

— Я називаю її мамою. Вона працює в мене п'ятнадцять років. Батьків я не маю. Спочатку звав її тіткою Марією, але всі мої гості вважали, що вона моя мама, то і я почав так називати.

Дід пригубив коньяк. Вишуканий сорт — «Метакс», останній раз він пив його ще до війни.

— Не вважаю за потрібне приховувати — ми, лікарі, коли-не-коли отримуємо дарунки. Зі свого заробітку я не зміг би дозволити собі таку розкіш. Але не будемо відхилятися від основного — я обіцяв, що ви сьогодні ляжете спати на годину раніше.