Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

— Кіндер, ану!

— Гайль Гітлер! — хором вигукнули діти і викинули праві руки у партійному вітанні.

Та це Фанцьови не допомогло, невдовзі замість фатерлянду він потрапив до в’язниці, бо вкрав у старшого майора НКВД, що був у цивільному, кишеньковий годинник «Сказ об Уралє».

Кароль Штефанчук збагнув, що доля посилає йому шанс. Ще 26 червня, коли стало відомо про совєтський ультиматум Румунії, він, отримавши наказ Проводу про перехід на нелегальне становище, зробив усе необхідне: спакував валізу із найнеобхіднішими речами і відвіз їх на конспіративну квартиру, решту особистих речей за заниженими цінами спродав і розрахувався з господарем винаймленого помешкання по 28-е число.

Наступного дня Кароль прибув на службу. Квестура евакуйовувалась, і до нього нікому не було діла. Кароль то тут, то там допомагав колеґам пакувати архіви та вантажити на машини майно і до всіх чіплявся з одним запитанням: «Хто бачив мого напарника інспектора Гартля?» Гельмута ніхто не бачив.

— Може, уже виїхав у свій фатерлянд? — припустив Віктор Попеску, перекладаючи вміст шухляди свого стола у жовтий шкіряний саквояж.

— Може, — розгублено відповів Кароль, думаючи зовсім про інше. Він кожної години телефонував у Гельмутове помешкання, але ніхто не відповідав. Під вечір він узяв візника і приїхав на вулицю Марешалул Фош, де винаймав житло його напарник. Господар будинку сказав, що гер Гартль спровадився. Заплатив, спакував усі свої речі і забрався. Перед тим чемно з ним, господарем, попрощався і на згадку подарував гарне бронзове електричне бра, чи не бажає пан поліціянт подивитися на цю вишукану річ? Пан поліціянт не бажав, а лише скреготнув зубами, запалив цигарку і гепнувся у візникову бричку.

— До квестури!

На службі Кароль знову порозпитував усіх, кого зустрічав, про інспектора Гартля — марно. Перед тим, як вирушити на останню ночівлю у своєму леґальному житлі, Кароль кілька разів пройшовся вулицею Янку Флондор, тобто Панською, біля будинку квестора Болокана. Жодних ознак евакуації. Отож одне з двох — або пан квестор уже вивіз своє добро, або робитиме це зранку. Тому треба діяти.

Двадцять восьмого червня о шостій годині ранку інспектор Штефанчук прибув до будинку квестора Болокана. Біля воріт стояли дві вантажівки, на які жандарі вантажили добро, яке ще залишилося від основної евакуації, яку пан квестор провів два дні перед тим.

— Де пан квестор? — спитав Кароль жандарського сержанта.

— У себе нагорі, пакує монети.

Щастить мені, відзначив Кароль і бігцем піднявся на другий поверх і не стукаючи ввійшов у кабінет квестора.

Пан Болокан злякано направив на нього браунінг.

— Пане квесторе, — вигукнув Кароль, — це інспектор поліції!

— А, це ти, Штефанчук, — упізнав квестор Кароля, — чого тобі?

— Шеф послав мене допомогти вам!

— Що допомогти?

— Евакуювати коштовну нумізматичну колекцію, пане квесторе!

— І що ти можеш допомогти? Вантажити?

— Не знаю, пане квесторе, може, охороняти, шеф Віктор Попеску сказав, що йому доручив надати вам допомогу міністр культури. Телеграму, каже, послав зі столиці.

— Телеграму? — визвірився квестор. — А де твій шеф з міністром культури вчора були?

Кароль виструнчився і запитально втупився у квестора.

— Цієї ночі мою колекцію обікрали, — схлипнувши сказав квестор.

Кароль зблід.

— На щастя, злодій украв лише один артефакт, — почав розповідати квестор, — срібні монети першого століття. У шкіряному мішечку. Заліз, курва, через вікно, підпиляв ґрати, знешкодив сиґналізацію. Мені лише незрозуміло, чому не вкрав решту колекції, адже там і золото було.

— Пане квесторе, — благальним тоном промовив Кароль, — покажіть мені те вікно.

— Там, унизу.

Кароль на першому поверсі побачив вікно з підпиленими ґратами. Він узяв лупу і довго вивчав місце злочину. Нарешті на уламку ґрат побачив те, що шукав: кілька сірих вовняних ниток. Він упізнав їх — вони були з нового модного костюма. Гельмутового!

Гончар Асаф уже знав, що після Пасхи його давня мрія здійсниться. Він зібрав майже достатньо грошей, аби купити невеликий маслиновий гай біля Західних воріт, покинути важке гончарське ремесло і зайнятися вигідною, потрібною, до того ж шляхетною справою — биттям олії. До необхідної суми для купівлі гаю залишилося добрати якусь дещицю, але якщо спродати гончарське начиння, піч і поле, з якого він брав глину, то буде навіть забагато і можна буде докупити двох молодих мулів. І тоді він, гончар Асаф, стане набагато шанованішою людиною в Єрусалимі. Бо що таке гончар? Уже не раб, але ще не власник. А володіючи маслиновим гаєм, Асаф підніметься на щабель вище і зможе їсти молоде козеня не лише в пасхальну ніч, а… та коли захоче, тоді й злупить собі козеня, а то й теля. Бо він буде багатим чоловіком! Асаф запишався. Він уже настільки відчув себе належним до ліпших людей, що погордував йти дивитися на страту трьох розбійників на Голій горі. Хай голота витріщається на такі вульґарні видовища, а він, Асаф, власник маслинових дерев і олійні, — поважна особа, тож йому не гоже товктися у брудному натовпі, ставати навшпиньки, опираючись на плече випадкового сусіда, аби побачити, як римські солдати прив’язують до стовпів із перекладинами засуджених на смерть злочинців. Ні, Асаф не може чекати до закінчення святкувань, він хоче ще сьогодні, у п’ятницю, зробити цю покупку. Гончар взув нові сап’янові сандалії, накинув на себе святковий таліф і пішов у напрямку грецького кварталу. Там він обійшов кілька яток міняйлів, які водночас займалися торговим посередництвом, і оголосив, що спродує усю свою гончарну справу і хоче це зробити таки сьогодні, до настання святкового вечора. Міняйли-посередники заворушилися.

Тоді ж до палацу голови Синедріону первосвященика Каяфи біг молодий чоловік. Перехожі здивовано дивилися на нього, бо схожий він був на варіята: з непокритою головою з розкуйовдженим волоссям, виваляним у маслиновім жомі, в брудному роздертому на грудях хітоні, без пояса і взутий лише в одну сандалію. В одній руці молодик мав шкіряний гаманець, на іншій — намотану на кулак в’ючну мотузку з кінського волосу.

Чоловік підбіг до входу