Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

class="book">На розбійника не схожий, розмірковував Асаф і відчинив двері.

— Вітаю тебе, Асафе, — промовив прибулець з приємним, незрозумілим Асафови акцентом.

— Вітаю тебе, незнайомцю, — відповів колишній гончар.

— Дозволь увійти, — незнайомець дружелюбно усміхнувся, показавши здорові білі зуби.

Асаф завагався.

— А-а-а, — ще приязніше розплився в усмішці прибулець, — ти не знаєш, хто я. Отож рекомендуюся: я з Персії, хоронитель бібліотеки його величности шаха усіх шахів, називай мене е… е… хай буде Рабуром.

— Що ж, заходь, шановний Рабуре.

— Дякую.

Дорогою до великої кімнати Асаф роздивився гостя.

Він був у довгому сірому хітоні з чистого шовку, підперезаний зеленим сап’яновим поясом, розшитим золотими нитками, у сандаліях з пітонової шкіри зі срібними пряжками і в білосніжній, намотаній не по-тутешньому чалмі. На лівій руці прибульця мінився смарагдовим світлом зелений плащ, з лівого боку на поясі теліпався обсипаний самоцвітами кинджал, а з правого — висів з крокодилової шкіри гаманець із двома золотими застібками.

Асаф попросив гостя сісти за столик і приготувався слухати.

— Скажи мені, шановний Асафе, — чемно почав гість, — чи ще вдома в тебе ті гроші, що ти отримав від Синедріону за своє поле?

Розбійник, подумав Асаф і намацав на поясі під таліфом руків’я єменського ножа.

— Ні, Асафе, я не розбійник, — лагідно промовив гість, — я прийшов, аби збагатити тебе, адже сьогодні твій день, чи не так?!

Якщо не розбійник, тоді нечиста сила, бо читає думки, а це ще гірше, засумував Асаф.

— І знову ти не вгадав, Асафе, — м’яко сказав гість, — я від Світлих Сил. Але ти не лякайся. Скажи мені, де ті срібні, про які я питав?

— Тут, у сховку, — приглушено відповів Асаф.

— А чи ти уже змішав їх з іншими своїми грішми?

— Ні, здається, — невпевнено відповів Асаф, — ні, не встиг, вони ще в гаманці.

— Добре, — пожвавився прибулець, — а чи не міг би ти, любий Асафе, мені їх показати?

— Е-е-е, — завагався колишній гончар.

— Розумію, — сказав гість, — вони у сховку.

— Зробимо так, — прибулець відстібнув від пояса свій кинджал, — я вийду з кімнати, а ти витягнеш зі сховку ті тридцять тетрадрахм, а щоби ти чувся в безпеці, я залишаю на столі свою зброю.

Коли гість вийшов, Асаф швидко витягнув скриньку, вийняв з неї синедріонівський гаманець, поклав на стіл і запросив того, що назвався Рабуром.

— Це ті? — спитав Рабур.

— Ті! — Асаф ще не знав, що буде, але передчував щось гарне.

— Я їх купую в тебе, — владно промовив Рабур, — за тридцять срібних тетрадрахм даю тридцять ауреусів.

Асаф повірив у своє щастя лише тоді, коли гість відрахував зі свого гаманця тридцять золотих і забрав собі срібні.

— Ось так! — весело сказав гість, пристібаючи до пояса свій коштовний кинджал. — Прощай, Асафе, і мовчи про цю оборудку, якщо хочеш жити довго й щасливо.

— Я мовчатиму, пане, мовчатиму, — забелькотів Асаф, — але я не зможу спати до самої смерти, якщо не дізнаюся, хто ви насправді!

— Ти дуже хочеш це знати?

— Я не хочу, але цікавість жере мене зсередини, як сорок бісів!

— Добре, — гість пильно подивився Асафови у вічі, — я династичний маг Бероес Дванадцятий, але ти про це забудеш. А пам’ятатимеш, що в тебе був архістратиг Леґіону сикаріїв, які незабаром втоплять у жаху цей безбожний край.

Бероес XII зробив кілька енергійних рухів і проказав скоромовкою якісь слова. Стіни затремтіли, щось загуділо, Бероес відірвався від землі і повисів трохи у повітрі. Потім усе затихло, він опустився, ввічливо вклонився Асафови і відбув.

Асаф трохи очманів, а коли прийшов до тями, кинувся до золота. Воно було на місці. Асаф сховав його у скриню і вийшов у задній дворик. Все складалося чудово. Бог не забув його.

Прийшов пасхальний вечір. Повний місяць був на небі, а місяць нісан — на землі.

Уривок з маловідомого апокрифу «Ходіння від мамони», визнаний деякими авторитетами вправною містифікацією, здійсненою, швидше за все, одним відомим чернівецьким поетом-окультистою, прізвище якого всі знають, але ніхто всує не вимовляє. Епілог

Після вступу Червоної армії у Чернівці шляхи Кароля Штефанчука і Гельмута Гартля розійшлися.

Кароль якийсь час перебував в оунівському підпіллі на Буковині, а коли розпочалася німецько-совєтська війна, отримав наказ перебратися на Холмщину.

Гельмут відразу після прибуття у фатерлянд наполегливо добивався авдієнції у Рудольфа Гесса, але це йому не вдалося, — його відразу призвали до війська і направили в танкову частину, що діяла в Югославії.

Де перебувала Марія Видатга, не знав ніхто, але і Кароль, і Гельмут не втрачали надії її відшукати.

Кароль у 1941 році добився відрядження у Париж, де після виконання справ Організації, потинявся трохи українськими та російськими еміґрантськими колами, розпитуючи про гарну високу панну Марію з дивним прізвищем Видатга, — марно, ніхто не чув, не знав, не бачив. Кароль засумував, проте намірів розшукати Марії не полишав, а почав обдумувати, як би йому виклопотати в Проводу відрядження в Лісабон. А потім — у Лондон, Істанбул, Америку, Канаду… У його житті з’явилася мета, і, вміло розподіливши свої сили між роботою у підпіллі та її досягненням, Кароль впевнено дивився у майбутнє: або він досягне того, чого прагне, або загине в боротьбі. Якщо станеться друге, то водночас розв’яжуться усі проблеми й втратять актуальність і Марія, і срібна монета на шиї поряд із хрестиком — яка, однак, іронія: причина і наслідок поряд, на одному ланцюжку, — і решта срібних, які без сумніву викрав