Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

— Ти куди? — вигукнув вартовий. — Чи хочеш, аби тебе взяли під ключ?

— За що? — здивувався прибулий.

— За порушення спокою!

— Що ж, — криво посміхнувся молодик, — спокій я таки сьогодні порушу, особливо Синедріону. А поки що, — несподівано владним тоном промовив він, — негайно доповіси первосвященику, що прибув той, хто вчора поцілував царя-самозванця, що намірився був зруйнувати Храм.

Вартовий ошелешено зміряв поглядом прибульця, вдарив списом об підлогу, дочекався прибуття ще одного вартового, передав тому чати і пішов у палац. Через короткий час повернувся і жестом запросив прибульця досередини.

— Первосвященик чекає на тебе, прибульцю!

Молодик швидко зайшов у палац і попрямував до покоїв Каяфи. Вартовий супроводжував його, тримаючи праву руку на руків’ї меча.

Каяфа, що сидів у вигідному кріслі перед сувоєм Тори на маленькому інкрустованому сріблом і перламутром червоного дерева столику, рвучко підвівся назустріч прибулому:

— Чого тобі? Чи, може, ми тобі мало заплатили? Мені здається, що тридцять срібних тетрадрахм — добрі гроші за таку роботу.

— Добрі гроші! — вигукнув молодик, — це прокляті гроші! — Його красиві пухкі, схожі на дівочі, губи судомно скривилися, а великі чорні очі з довгими віями почервоніли і наповнилися слізьми. — Ви, ви, — забелькотів він, — ви завели мене у цей гріх!

— Який гріх, — фальшиво здивувався Каяфа, — ти допоміг виявити небезпечного злочинця. І отримав за це гідну винагороду.

— Я видав невинного, — пригнічено промовив молодик і, несподівано вибухнувши люттю зі словами: «Проклинаю вас і ваші гроші!», — жбурнув гаманець у бік первосвященика. Той закрився руками, але гаманець влучив у столик і перекинув його. Сувій Тори впав на підлогу і розмотався. Вартовий вихопив меча і замахнувся на молодика, який дрібно тремтів і беззвучно плакав. Каяфа жестом зупинив вартового:

— Відпусти його, хай собі йде.

Молодик безтямно подивився на первосвященика і згорбившись поплентався геть із палацу.

Каяфа підняв столик і заходився змотувати Тору.

— Поклич мені Міферканта, — звелів він вартовому.

Через якийсь час прийшов Міферкант, член Синедріону і його скарбник.

— Що сталося, Каяфо?

— Він повернув гроші.

— Та-а-а-к, — задумливо протягнув Міферкант, поглядом рахуючи срібні монети, що розсипалися із розв’язаного гаманця. — Сталося так, як передбачав Никодим.

— До чого тут Никодим, — роздратувався Каяфа, — краще подумаймо, що з цими грішми робити!

— А той? — спитав Міферкант.

— Мені здається, він повіситься, я бачив у нього в руці мотузку.

— Може, його зупинити? — невпевнено промовив Міферкант.

— Що нам до нього, — відмахнувся Каяфа.

— То що з грішми?

— Гроші є гроші, — відповів Міферкант, — заберу їх назад до скарбниці.

— Не гоже їх класти до нашої скарбниці, — сказав Каяфа, — бо на них кров.

— Тоді треба подумати. — Міферкант погладив свою пещену напівсиву-напівчорну хвилясту бороду. — Перед цим, як йти сюди, мені доповіли, що гончар Асаф хоче терміново спродати своє гончарне поле.

— То й що?

— Чому б нам не купити те поле і облаштувати там цвинтар для гоїв. Адже нинішній уже доходить до кам’янистого пасма, а їх треба десь закопувати.

— Ціле поле за тридцять срібних, — недовірливо промовив Каяфа.

— Зрозуміло, що це занизька ціна, — відповів Міферкант, — але той Асаф дуже хоче спродатися.

— Навіщо?

— Збирається купити маслиновий гай. Хоче поміняти ремесло і становище в громаді.

— Що ж, розумію, — посміхнувся Каяфа, — я не проти. Пошли по цього Асафа. А поки він прибуде, треба зібрати малий Синедріон. Порадимося.

Коли до гончара Асафа прибув храмовий служник і повідомив, що його запрошує до себе Синедріон з приводу купівлі поля, він сприйняв це як належне. Виходило, що Бог особисто йому, Асафови, допомагає. Адже щойно він дуже вигідно спродав усе гончарське начиння вкупі з двадцятьма ще не випаленими горшками, залишилося поле, і ось надійшла черга і на нього. Окрилений такою увагою з небесного боку, Асаф навіть не торгувався з Синедріоном, а продав поле за те, що вони давали — тридцять срібних тетрадрахм. Це, звичайно, ціна занизька, але треба ловити райську птаху за хвоста, поки вона не відлетіла.

Асаф, щасливий, повернувся з палацу і почав думати, чи йти негайно до грека Харитона і заплатити за маслиновий гай, чи сісти і ретельно перерахувати всі свої статки. Заманливо ще до святкового пасхального вечора стати власником маслинових дерев і олійні, але й солодко також перерахувати свої власні гроші. Та якщо бути спритним, то можна встигнути і одне, і друге. Асаф звелів дружині й дітям не заходити у велику кімнату, взяв двері на засув, поклав на стіл гаманець зі срібними, отриманими від Синедріону за поле, і витягнув зі схованки у стіні невелику кипарисову скриньку, оббиту латунними штабами. Поклав її на коліна, відімкнув ключем, який носив у кишеньці на поясі, взяв гаманець, розв’язав і тільки зібрався висипати синедріонове срібло у скриньку до решти таких самих грошей, як у двері хтось наполегливо постукав.

Погана прикмета, подумав Асаф, вкинув гаманець у скриньку, не змішавши гроші, замкнув її і знову надійно заховав. Потім відчинив двері. За ними стояв раб-нубієць, знічено опустивши голову.

— Чого тобі, — розсердився Асаф і вже хотів було шмагонути дурного раба різкою. Але той щось забелькотів, показуючи на двері.

Не до добра, ще раз тривожно подумав Асаф і глипнув у віконце, що виглядало на вулицю. Біля його дверей стояв білошкірий пан, некрикливо, але дуже багато одягнутий. Поряд слуга-сирієць тримав за вуздечку віслюка з дорогим шкіряним сідлом і коштовним хорасанським килимком, що правив за попонку.