Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

у квестора Болокана його напарник, друг-ворог, нині підданий Райху Гельмут Гартль. Тому, крім основної мети — знайти Марію, у Кароля була ще й підмета: знайти Гельмута і поговорити з ним щодо долі срібних, які він вивіз із Чернівців. Швидше за все він передав їх своїм окультно-стурбованим фюрерам, бо ж ґеноссе Гартль — дисциплінований партієць, а якщо якимось дивом срібні залишилися в Гельмута, то можна викупити їх у нього, бо ж він не знає, що це за гроші, зрештою, можна об’єднати зусилля і поділити виторг. Поділити гроші не важко, але як їм поділити Марію?! Надія лише на те, що істинний арієць член NSDAP і, вірогідно, офіцер СС Гельмут Гартль одружиться з якоюсь золотокосою сіроокою Ґретхен і під впливом спільного вечірнього читання їхньої біблії «Майн кампф» забуде про Марію — особу невідомого, але є підозра, що слов’янського походження. Щоправда, Каролеви «Декалог» теж не рекомендував одружуватися з чужинкою, та, по-перше, де це написано, що Марія — не українка, по-друге, в незалежній українській державі пан Штефанчук буде не останньою людиною, а по-третє, йому, діючому бойовикови, до лямпи усякі декалоги, складені екзальтованими фанатиками — життя диктує свої декалоги.

Гельмут, на Каролів жаль, не вподобав собі жодної нордичної Ґретхет, а балканськими містами, якими проходила його танкова дивізія, у вільний від бойових дій час — хоча які там бойові дії на Балканах 1941-го — розшукував Марію. На Каролеве щастя — безрезультатно.

У 1943 році Кароль Штефанчук, тоді уже чотовий УПА, був поранений в одному бою з мадярами на Волині. Поранення було неважке — у передпліччя, але сталося зараження і з’явилася загроза втратити руку. Кароль вирішив для себе, що краще смерть і віддав свою долю у Божі руки. Командування переправило його в Галичину, де він заліг у стодолі одного надійного сільського ґазди, дружина якого лікувала Кароля травами. Харчувався він сухарями, кисляком, цибулею і яблуками, дуже схуд, але рана почала заживати.

Гельмутови того року теж було не з медом. Після балканського курорту він потрапив на Східний фронт. Там він збагнув, що таке справжня війна і засумнівався у божественній ґеніяльности фюрера. В Росії під Прохоровкою у нього з’явився шанс згоріти в танку, але дивом урятувався. Зате танкова дивізія Ваффен-СС «Мертва голова», у якій Гельмут служив командиром взводу, була розгромлена вщент. Пораненого і обпеченого унтерштурмфюрера СС Гартля підібрали санітари і відправили в тил. Там він через спричинену поразкою на Курській дузі плутанину потрапив до румунського санітарного потяга, який по трьох тижнях смикання туди-сюди степами України довіз його до стаціонарного військового шпиталю. У Чернівці! Ще в потязі, прийшовши до тями, Гельмут кинувся до своєї валізи, яку дисциплінований фельдфебель польового шпиталю, згідно з інструкцією, випотребував у тилової служби розбитої дивізії і завантажив у потяг разом із непритомним офіцером. Ніби все на місці: бритва, мило, одеколон, білизна, теплі шкарпетки, «Майн кампф» у коленкорових палітурках, парабелум у кобурі з двома обоймами, не вистачає літрової пляшки шнапсу, зате ось, у японському махровому рушникови, — воно! Шкіряний мішечок зі срібними монетами крадіїв шнапсу не привабив. Ці монети, які він за наказом тоді другої людини в партії Рудольфа Гесса вивіз із Чернівців і які зобов’язаний був віддати особисто в руки ґеноссе Гесса, він, справжній націонал-соціяліст Гельмут Гартль, не загубив цими страшними фронтами. Ось. Гельмут, скориставшися тим, що його сусіди по купе спали, висипав монети з мішечка на матрац, перерахував — всі двадцять дев’ять на місці — зсипав назад до мішечка і сховав у валізу. Добре, але кому він тепер це срібло віддасть, якщо Рудольф Гесс ще два роки тому втік на літаку у Велику Британію?! Тоді, в 1940-му році, коли Гельмут, виконавши завдання Гесса, прибув до Райху, через німецьку бюрократію, помножену на партійну дисципліну, він не зміг зустрітися з другою людиною в NSDAP4 і передати йому замовлене срібло. Репатріянта Гартля негайно призвали до війська і як такого, що вміє кермувати автом, направили в танкову дивізію, яка саме вдарила по Югославії. Звичайно, Гельмут міг підійти до бригаденфюрера і пояснити ситуацію, що, мовляв, йому треба до Гесса, але сам Гесс під час їхньої зустрічі і викладення суті завдання застеріг щодо суворої конфідентности цієї операції, а після інциденту з літаком, що приземлився у Великій Британії 1941 року, Гельмут навіть не загикався про свої зв’язки з Гессом. Тепер він не знав, що робити. Добитися авдієнції у райхсфюрера СС Гіммлера і передати срібло йому? Але ж в такому разі доведеться викласти домовленість з Гессом, а за це — хто його курятника знає — можна і в концтабір втрапити. Ні, краще мовчати, а ці давні гроші хай собі лежать. Як пам’ять про, що не кажи, а щасливий час у передвоєнних Чернівцях. Модний цивільний костюм, доступні різні напої і яка хочеш їжа, дружба з Каролем… з Марією! Боже, це ж не вернеться, ніколи! А якщо й повернуться ситі часи, то я, Гельмут Гартль, уже буду не той, не веселий безтурботний гарний хлопець, а зневірений поранений обпечений чолов’яга. Гельмут вийняв з валізи скриньку з причандаллям для гоління і в дзеркальці, вмонтованому у віко, почав роздивлятися себе. Очі, ніс, рот — не ушкоджені, це добре, але опік від ключиці до лівого вуха захопив трохи щоки, знак залишиться до кінця… бороду неможливо буде запустити… хіба що вуса… але чому ти згадав про бороду? Хіба не ясно? Адже вже зрозуміло, що Райх війну програє, і неважко здогадатися, що робитимуть переможці з есесівцями після війни. Щоправда, він есесівець лише по формі, а так — звичайний бойовий офіцер-танкіст. Але спробуй потім довести переможцям — східним більшовикам і західним демократам, — що ти не просто СС, а Ваффен-СС, яких кидали на фронтах на пекельні ділянки, — не доведеш. Тому, мабуть, доведеться переховуватися, а без бороди і чорних окулярів як це робити?!

Через тиждень Гельмут трохи одужав і почав ходити, а ще через тиждень вийшов у місто. У польовій сіро-зеленій формі лише з есесівським черепом на пілотці, з ціпком і рукою на перев’язі він пошкандибав Чернівцями. Боже, де те чарівне, барвисте, гамірне місто, яке небезпідставно називали хто східним Віднем, а хто — маленьким Парижем? Сірість, пригніченість, страх! У деяких цивільних, що траплялися на вулицях серед численних румунських військових, жандарів, поліцаїв, Гельмут читав на обличчях в одних якусь приреченість, а в інших — зловтішну тривогу.