Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
Ні, не зробить — якщо вона вибереться звідси.
Завдання не з легких. Ніна зовсім забула, в який бік дивилася, коли світло зникло. Але точно не в бік виходу. Куди б вона зараз не пішла — ймовірно, наштовхнеться на одну з жахливих скульптур, а їй хотілося торкатися цих штук не більше, ніж самого італійця. Та що залишалося? Вона, як сліпець, витягла перед собою руки й обережно рушила вперед, рахуючи кроки. За п’ять — пальці все ще відчували порожнечу. За десять — теж. Невже вона рухається у вірному напрямку? Тринадцять. П’ятнадцять. На шістнадцятому пальці правиці боляче вдарилися об тверду поверхню, і Ніна зойкнула. Обережно помацала перед собою і торкнулася чогось огидно гладкого. Так і є, скульптура. Значить, їй треба рухатися лівіше. Ще п’ять кроків. Десять. Нічого. І ще десять.
Зовні знову гримнув грім, а коли його віддалені розкоти повільно змовкли, почувся інший звук — чиясь хода в коридорчику, що вів до галереї. Повільні кроки. Промінь слабкого світла ліхтарика окреслив дверний отвір з іншого боку і допоміг Ніні зорієнтуватися — виявляється, до дверей залишилося зовсім нічого. Але хто це йде? Працівник «Дзиґи» чи... Бажання подати голос вона в собі подавила. Не зараз. Спочатку треба побачити, хто це.
Джерело світла досягло дверей і зазирнуло до галереї. Ніна інстинктивно зробила крок убік, аби уникнути променя. Ліхтарик був маленький, кишеньковий, і висвітлював перед собою метрів два, не більше. Краще їй все ж залишатися непоміченою. Вона зробила ще один крок до стіни, а між тим у коридор проникнув короткочасний відсвіт блискавки з вулиці, що дав їй змогу долю секунди бачити темний силует того, хто йшов галереєю. Ніна впізнала його.
То був італієць.
Серце пірнуло у п’яти. Це точно він вирубав світло — інакше чому ж у нього ліхтарик? Зараз він її виявить, і тоді...
— Синьйорина! — приглушено покликав Бава. — Ви є тут?
Отже, він знає про її присутність. Їх розділяло щось близько трьох метрів, і Ніна вирішила, що зможе нечутно оминути майстра. Навшпиньках вона рушила в той бік, де мав бути вихід з галереї, і їй, мабуть, вдалося б проскочити, якби плече не зачепило щось довге і тверде.
То, напевно, було крило статуї-лелеки. Воно подалося, скульптура зсунулася на постаменті, і почувся відповідний звук. Ліхтарик миттєво повернувся в її бік, викриваючи Нінине місцезнаходження та засліплюючи їй очі.
Якби не той клятий параліч, що вже вдруге скував м’язи, вона б з лементом кинулася до виходу, але на ділі так і залишилася стояти непорушно, в полі зору синьйора Бави, котрий зробив крок, наближаючись.
— Синьйорина! — аж задихнувся він. — Санта Марія, синьйорина, як ви мене налякати!
Він повернув ліхтарика таким чином, щоб і його лице потрапило у промінь. Підсвічене знизу, воно ще більше стало нагадувати фізіономію кровожерливого безумця.
— Я сидів у кав’ярня, тут, біля ентрата... біля входу, і раптом побачити вас! Я пам’ятаю, ви вчора бути на моїй виставці, сі! Я пішов за вами, і раптом світло спегнере... Повний темрява! Я так думати, то є через цю жахливу грозу. Що ви робити тут в такий дощ?
— Вирішила ще раз відвідати вашу виставку, — вичавила Ніна, коли збагнула, що можливість розмовляти її не полишила. — Ваші роботи мене дуже вразили, е-е... і я вирішила поспілкуватися з вами особисто.
— О-о, синьйорина, ви просто перфезьоне! Зараз дуже мало людей, які так любити мистецтво! Я просто вражений, сі!
— Звідки у вас ліхтарик? — спитала Ніна, впевнившись, що Бава не збирається перетинати їй горлянку просто зараз.
— Ліхтарик?.. А, сі! Це є моя універсале запальничка. Бачите? — світло ліхтарика раптом зникло, а замість нього вискочив язичок зеленувато-блакитного полум’я. — Я завжди носити це з собою. Дуже фунціонале.
«Бачиш, дурненька? Все має логічне пояснення».
Так, досить логічно. Страх потроху відступив, але повністю не зник — адже вони все ще стояли в темряві, одне навпроти одного. Ніна замислилася: що ж їй робити далі — продовжити гратися в детектива чи перепросити і втекти просто зараз? Італієць, втім, явно не мав бажання прощатися.
— Я тепер просто бути змушений запросити вас на кава, синьйорина...
— Ніна.
— Ай, белісіма! — зрадів Бава. — Синьйорина Ніна! Перфезьоне! Хочу вас запросити. Ви не бачити моїх робіт у темрява, але ми можемо говорити про них. А в цій кав’ярня готують беніссімо вогняний кава! Його можна пити навіть без світла. Я пригостити вас і не прийняти відмова!
Відмовлятися вона не стала. Переляк практично минув, і, осмисливши події, Ніна визнала, що в усьому винна її надміру багата уява. Вона сама себе накрутила, але тепер знову була зібраною й готовою до сюрпризів, а логіка замінила страх на командному посту. Зараз вони вийдуть з галереї, а там вже поруч буде вихід надвір, і в разі чого тільки цей Даріо її й побачить. Та поки що вона продовжить грати свою роль.
Світло відновили якраз тоді, коли Ніна з паном Бавою дісталися до дзиґівської кав’ярні «Під клепсидрою», що ховалася біля самісінького входу, за дверима з темного дерева, однак каву-фейрі їм подали як належить: клацнувши вимикачем, занурили кімнату в густу темряву, а потім в дверях з’явилася офіціантка в народному строї і з тацею в руках, на якій палали вражаючим синьо-жовтим вогнем два керамічних, облитих ізсередини коньяком, горнятка. Тацю урочисто поставили на стіл і загасили полум’я міцно завареною у джезві кавою. Після цього офіціантка увімкнула настінні бра, від чого все дійство почало щільно нагадувати вечір при
