Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

— Що? — Жіночка заметушилася, кинулась до крісла, де лежала її сумочка, і заходилась жваво порпатися в ній. — Зараз я вам своє посвідчення покажу...

— Навіщо? Я й так вам вірю. Те, що ви — податкова інспекторка, у вас на лобі написано. Ви мені ліпше покажіть своє направлення на перевірку агенції «Деррік», а також те попередження про аудит, де ми мали розписатися щонайменше два тижні тому. Є воно?

Пані Димар завмерла, дивлячись на Ніну з ненавистю.

— А ви, я бачу, грамотна. Бухгалтер?

— Так. Головний. Ніна Малишко, до ваших послуг. То перевірка планова?

— Ні. Позапланова.

— Значить, одноденна. Слава Господу за маленькі милості. — Зі свого гаманця Ніна дістала ключ від сейфа, котрий днями їй урочисто вручив Олег. Там, у сейфі, відтепер зберігалася вся документація «Дерріка», в тому числі й бухгалтерська. — Гаразд, беріть стілець і підсувайтеся до мене. Я вам зараз все покажу. Це не займе багато часу. Радо, зроби, будь ласка, кави пані інспекторці.

— Я кави не п’ю, — з гідністю заявила пані Ірина. — Зневажаю штучні стимулятори і тих, хто від них залежить. Якщо можна, зеленого чаю.

— Так, хвилинку. — По всьому було видно, що Рада ледве стримується, аби не запропонувати перевіряючій блакитного дусту, однак вийшла вона досить тихо. Увесь вигляд Сокола також ясно свідчив про те, що труп, який обходиться без штучних стимуляторів і при цьому рухається, лежить за межами навіть його бурхливої уяви. І тільки Ніна не сердилась і не дратувалася цій жінці: який сенс сердитись на робота, що запрограмований на певні дії і працює чітко в межах своєї програми?.. Єдине, що трохи дивувало Ніну, — це ґвалтовність перевірки, ще й одразу після того, як були сплачені всі можливі штрафи та пені, але. хто їх знає, цих митарів? Певно, вони вважають, що фірма, котра добровільно платить штрафи, ще й сама собі їх нараховує, може приховувати ще крупніші порушення? Бездоганна логіка машин.

З чаєм справа пішла веселіше. Пані Димар переглядала документи із захватом дитятка, що ліпить у пісочниці пасочки, Ніна підкладала їй ті чи інші звіти, відповідала на питання і взагалі всіляко сприяла нелегкій праці податківця. Сокіл сидів за своїм столом, насуплений, як хмара, що ніяк не може розродитися дощем. Про людське око шеф виклав на стільницю кілька папірців, що виглядали незаймано-білими, наче перший сніг. «Він чекає дзвінка Бориса і нудиться», — подумала Ніна і підморгнула Олегу. Той якраз посилено вивчав якість фінського мелованого паперу і не помітив цієї дружньої підтримки — чого не можна було сказати про інспекторку.

— Ніно, у вас що, нервовий тик? — солодко поцікавилась вона.

— Я завжди так реагую на владу.

— Отже, вам є що приховувати?

— Як і кожній жінці — свій вік, розмір спіднього і кількість коханців у минулому. Пані Ірино, ось у цьому звіті є цікавий момент. Мій попередник помилково зарахував до валових витрат тваринний корм, яким годував знайденого кота, і тому я зробила сторно...

Телефонний дзвінок пролунав як вибух, обірвавши Ніну на півслові. Сокіл підскочив і, на ходу відкидаючи кришку мобільного, вилетів з кабінету. Дівчині вдалося почути лиш: «Кажи, Борю», — після чого дзвінко ляснули вхідні двері й настала тиша. Пані Димар зволила виказати невдоволення капітуляцією Сокола.

— Має бути його підпис на акті результатів перевірки, — звівши вуста в горизонтальний знак оклику, мовила вона. Ніна зітхнула.

— Не бачу проблеми. Рада підпише. У неї це добре виходить. Просто один в один Олегів автограф — не відрізнити.

— Це якщо все буде гаразд, — наполягала інспекторка. — А як знайдуться порушення?

— Не знайдуться, — з тихою впевненістю ствердила Ніна. — Ви вже мені повірте. Я про це подбала.

— Отже, сумнівів немає?

Боря, що вальяжно розвалився на передньому сидінні шикарної шефової тачки, знизав джинсовими плечима.

— Хто сумнівається, той живе. Але... нащо тій сестрі Стецюковій брехати? Мирослава вже на тому світі, та й стосунки в жінок не ті були, щоби пам’ять покійниці паплюжити, як я бачу... Дуже вже Орися — це так сестру звуть — за Славою побивається. Плаче, як чує про неї, про небожа... Каже, опіку над малим братиме, хоча й сама не в розкошах купається...

— Зрозумів. А що там за історія з абортом?

— Та... історія, страшна у своїй буденності. Два роки тому Мирослава Стецюк завагітніла. Не зізналась, від кого, та збиралася залишити дитину. Вже сину почала казати, що йому лелека братика чи сестричку принесе, аж раптом захворіла на краснуху. На ранньому строці.

— І що? — Сокіл вправно викрутив кермо ліворуч, завдяки чому уникнув лобового зіткнення з трамваєм. Лупибатько на цей маневр шефа й оком не змигнув — у Львові так їздили всі — і лише чемно поцікавився:

— Ви й в Оксфорді так гасали, босе?

— Ні, там я їздив на броньованому ровері. Продовжуй. Захворіла вона, і...

— І за порадою лікаря перервала вагітність. Я тут дізнався дещо в лікарні про цю хворобу. Сама по собі вона не важка, дитяча, нею майже всі ми в дитсадку перехворіли, та якщо краснухою заразиться вагітна жінка, то здорової дитини їй не бачити.

— А які будуть вади у дитини? — Олег відчув себе хортом, що випадково наткнувся на зайця. Те невловиме, пунктирне «щось», що об’єднувало принаймні дві жертви з трьох, почало бубнявіти, наливаючись соками логіки.

— Ну, якщо не буде викидня чи мертвонародженого малюка, то напевне — катаракта, глухота та вроджений порок серця — так звана «тріада Грета». І ціла торба лотереї, у вигляді ранньої смертності немовляти, запалення легень, захворювань крові, гідроцефалії, мікроцефалії...

— Годі, Борю, я все зрозумів. — Сокіл мав міцні нерви, але і його пересмикнуло.