Пуаро веде слідство - Агата Крісті

– А куди подівся той чоловік, що грав прем’єра?

– Зняв грим. Його і підставного шофера можуть арештувати як підозрілих осіб, але ніхто навіть не подумає, яку роль вони відіграли у драмі. Тому зрештою їх відпустять за браком доказів.

– А справжній прем’єр-міністр?

– Його і О’Мерфі повезли просто в будинок «місіс Еверерд» у Гемпстеді, до так званої Деніелсової тітки. Насправді це фрау Берта Евенталь, і поліція вже давненько її шукає. Вона – мій маленький подарунок поліції, не кажучи вже про Деніелса! О, це був розумний план, але не такий, щоб Еркюль Пуаро не зміг його розкусити!

Я подумав, що моєму другові варто вибачити цей сплеск марнославства.

– Коли ви вперше відкопали зернятка правди в цій історії?

– Саме тоді, коли почав працювати зсередини. Якось у моїй голові не вкладалася ця афера з пострілами – але коли я усвідомив, що в результаті прем’єр-міністр поїхав у Францію із замотаним обличчям, усе почало прояснятися. А коли ми проїхалися по сільських лікарнях, і ніхто не пригадав чоловіка-пацієнта, якому довелося того ранку перев’язувати обличчя, я переконався у власній правоті! Зрештою, для мого видатного розуму то була дитяча забавка!

***

Наступного ранку Пуаро показав мені щойно отриману телеграму. На ній не було вказано, хто відправник і звідки вона прибула. На аркуші горіло лиш одне слово:

«Встиг».

Увечері газети опублікували звіт про зустріч союзників. Автори статей особливо наголошували на красномовності містера Девіда Макадама, чий натхненний виступ справив на слухачів сильне і тривале враження.

Загадкове зникнення містера Девенгайма

Ми з Пуаро сиділи за столиком і чекали на гостей: до нас на чай мав завітати старий друг зі Скотленд-Ярду інспектор Джепп. Пуаро щойно акуратно виставив колом чашечки на блюдцях, які наша хазяйка абияк покидала на стіл. Потім похукав на металевого чайника і протер його блискучі боки шовковою хустинкою. Чайник мав от-от закипіти; поряд із ним стояла каструлька з густим шоколадом, насолодою для язика Пуаро: цей напій він любив значно більше за «цю вашу англійську отруту».

Внизу пролунав різкий стук, і за хвилину в кімнату ввірвався захеканий Джепп.

– Я не запізнився, сподіваюся, – сказав він після короткого привітання. – Правду кажучи, трохи забалакався з Міллером. Він веде справу Девенгайма.

Я нашорошив вуха. Останні три дні газети тільки й писали про таємниче зникнення містера Девенгайма, власника банку «Девенгайм і Селмон». У суботу він вийшов із дому й не повернувся. Мені так і кортіло почути від Джеппа якісь цікаві деталі.

– А мені здавалося, – зауважив я, – що в наші дні просто неможливо отак узяти і «зникнути».

Пуаро на півдюйма пересунув тарілку з хлібом і маслом та строго сказав:

– Висловлюйтеся чіткіше, мій друже. Що ви маєте на увазі, коли кажете «зникнути»? Про який різновид зникнення ви казали?

– Отже, зникнення можна класифікувати й категоріювати? – засміявся я.

Джепп також усміхнувся. Пуаро грізно глянув на нас.

– Ну звичайно! Зникнення можна розділити на три категорії. Перша, трапляється найчастіше, – зникнення з власної волі. Друга – сумнозвісна «втрата пам’яті», трапляється рідко, але іноді таки справді трапляється. Третя – вбивство з подальшим більш чи менш успішним переховуванням тіла. Ви вважаєте, що жодної з трьох категорій зникнення не буває в наш час?

– Думаю, майже ніколи не буває. Людина може втратити пам’ять, але хтось її неодмінно впізнає, особливо якщо це такий знаменитий чоловік як Девенгайм. «Тіло» також не може розчинитися в повітрі – рано чи пізно воно знайдеться, заховане в якомусь тихому місці чи кинуте в канаву. Убивство розкриється. Про нечесного службовця або розтратника можна розіслати телеграми в усі кінці світу й повернути навіть з іншої країни. Порти і залізничні вокзали перебувають під наглядом поліції. А якщо він захоче сховатись у власній країні, його обличчя впізнає будь-який читач щоденних газет. Утікач у наші дні протистоїть цілій цивілізації.

– Mon ami, – сказав Пуаро, – ви не врахували одного: той, хто вирішив утекти разом із кимось іншим (або з самим собою), може виявитися рідкісним екземпляром – людиною методу. Він може виявитися дуже розумним, талановитим і ретельно розрахувати всі деталі своєї афери, а в такому разі я не бачу причин, чому б йому легко не обвести круг пальця поліцію.

– Але не вас, звичайно? – весело зауважив Джепп, підморгнувши мені. – Вас він круг пальця не обведе, правда, мосьє Пуаро?

Видатний детектив спробував зробити скромний вираз обличчя – не дуже успішно.

– Чому ж? І мене. Так, я дуже по-науковому підходжу до розв’язання таких проблем, із математичною точністю, а таке – на жаль! – практикують далеко не всі сучасні детективи.

Джеппова усмішка стала ще ширша.

– Ну, не знаю, – сказав він. – Міллер, який веде цю справу, чолов’яга дуже розумний. Від його ока не сховається жоден відбиток черевика, жоден недопалок чи навіть хлібна крихта! Геть усе він помічає, цей Міллер.

– Те саме, mon ami, можна сказати і про лондонського горобця – а однак йому я не доручив би розплутувати справу містера Девенгайма, – зауважив Пуаро.

– Зачекайте, мосьє, ви ж не будете заперечувати, що речові докази дуже важливі?

– Аж ніяк. Вони теж мають значення. Втім, завжди є небезпека переоцінити їх. Більшість деталей неважливі, тільки одна-дві мають ключове значення. Тому покладатися треба лиш на мозок, на маленькі сірі клітинки, – він постукав себе по лобі. – П’ять органів чуття можуть завести нас на хибний шлях. Правду треба шукати зсередини, а не ззовні.

– Ви хочете сказати, мосьє Пуаро, що здатні знайти злодія, не встаючи з крісла?

– Саме так! Якщо, звичайно, знатиму всі факти. Я фахівець-консультант.

Джепп простягнув йому руку.

– Ловлю вас на слові. Закладаюся, що віддам п’ять фунтів, якщо за тиждень ви схопите за руку – чи то пак скажете мені, де схопити за руку – зниклого містера Девенгайма, живого чи мертвого.

Пуаро потис інспекторову долоню.

– Eh bien, mon ami, я згоден. Le sport – це ваша англійська пристрасть. Ну а тепер – факти.

– У суботу містер Девенгайм за своїм звичаєм сів на потяг, який о 12 : 40 вирушає з лондонського вокзалу «Вікторія» до Чингсайда, де стоїть його розкішний заміський маєток, «Кедри». Після обіду він прогулявся навколо будинку й