Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— Щасливого Різдва.

Ми поїли, не перекинувшись жодним словом. Частково тому, що не висловлене раніше все ще висить у повітрі. Але в основному тому, що цього вимагає суп. За таким супом неможливо розмовляти. Він волає з тарілки, вимагаючи від нас неподільної уваги.

Так само було і з Ісайєю. Траплялося, що, коли я читала йому вголос або слухала з ним казку «Петрик і вовк», мою увагу щось відвертало і думками я заносилася далеко. Через якийсь час лунало покашлювання. Доброзичливе, направляюче, виразне покашлювання. Воно означало приблизно таке: Смілло, ти мариш наяву.

Так само із супом. Я їм з глибокої тарілки. Механік — з великої чашки. У супу смак риби. Смак глибокого Атлантичного океану, айсбергів, водоростей. Рис нагадує про тропіки, про гребінчасте листя бананової пальми. Про невпинну штовханину на базарі прянощів у Бірмі. Уява захоплює мене цілком.

Ми п’ємо мінеральну воду. Він знає, що я не п’ю спиртного. Він не питає чому. Він взагалі ніколи не ставить мені ніяких питань. За винятком того питання кілька хвилин тому.

Він відкладає ложку.

— Той корабель, — каже він. — Модель корабля в кімнаті Барона. На вигляд він дуже дорогий.

Він кладе переді мною якусь брошуру.

— Той ящик у нього в кімнаті, в якому він зробив дірки, це коробка від корабля. Там я і знайшов її.

Чому я сама її не помітила?

На обкладинці написано: «Арктичний музей. Теплохід Кріолітового товариства „Данія“ „Йоханнес Томсен“. Масштаб 1:50».

— Що таке Арктичний музей? — питаю я.

Він не знає.

— Але на коробці була якась адреса.

Він вирізав її звідти ножем. Напевно, щоб уникнути орфографічних помилок. Тепер він кладе її переді мною.

«Адвокатська контора Хаммер і Вінґ». І її адреса на Естерґаде, прямо біля Конґенс Нюторв.

— Це він забирав Барона на своєму авто.

— Що говорить Юліана?

— Вона така налякана, що трясеться від страху.

Він варить каву. З двох сортів зерен за допомогою млинка, лійки та кавоварки і з тією ж неквапливою акуратністю. Ми п’ємо її мовчки. Сьогодні Свят-вечір. Тиша звичайно є моїм союзником. Сьогодні вона трохи тисне мені на вухо.

— У вас була ялинка, коли ти був маленьким? — питаю я.

Зовні цілком невинне питання. Але я ставлю його, щоб дізнатися, хто він.

— Щороку. Аж поки мені не виповнилося п-п’ятнадцять. Тоді на неї стрибнула кішка. І шерсть на ній спалахнула.

— І що ти зробив?

Тільки запитавши, я розумію: мені здавалося цілком очевидним, що він мусив був щось зробити.

— Зняв сорочку й накинув її на кішку. І так загасив вогонь.

Я уявляю собі його без сорочки. У світлі лампи. У світлі різдвяних свічок. У світлі пойнятої вогнем кішки. Я проганяю від себе цю думку. Вона знову повертається. На деяких думках є клей.

— На добраніч, — кажу я, підводячись.

Він проводжає мене до дверей.

— Мені н-напевне сьогодні снитимуться сни.

У цьому зауваженні є щось лукаве. Я вивчаю його обличчя, щоб побачити який-небудь натяк на те, що він сміється з мене, але воно серйозне.

— Дякую за сьогоднішній вечір.

Однією з ознак плутанини у вашому житті і того, що їй час давати лад, є той факт, що ваша обстановка поступово починає складатися з речей, давним-давно позичених вами на якийсь час. Тепер надто пізно їх повертати, і ви краще поголите себе наголо, ніж з’явитеся перед цим страховищем — їх справжнім господарем.

На моєму касетному магнітофоні вибито «Геодезичний інститут». У ньому вбудовані динаміки, вбудоване сімдесятипроцентне спотворення, вбудована міцність, тож навіть неможливо знайти виправдання для купування нового.

Переді мною на столі коробка з-під сигар, що належала Ісайї. Я по черзі зважую на долоні всі предмети. Знаходжу в енциклопедії Біркет-Сміта «Ескімоси» розділ про наконечник гарпуна. Це наконечник часів культури Дорсет — восьме-десяте сторіччя нашої ери. У книзі висловлюється припущення, що знайдено щонайменше п’ять тисяч таких наконечників. На узбережжі протяжністю три тисячі кілометрів.

Я дістаю касету з коробочки. Це Maxell XLI-S. Дорога плівка. Для тих, хто хоче записувати музику.

На плівці немає музики. На ній записано голос людини. Гренландця.

На острові Диско 1981 року я брала участь у дослідженні впливу морського туману на корозію карабінів, які використовуються для страховки під час переходів по глетчеру. Ми просто розвішували їх на мотузочці й поверталися через три місяці. Вони як і раніше виглядали надійно. Трохи пошкодженими, але все-таки надійними. Завод зазначав, що граничне навантаження на них становить чотири тисячі кілограмів. Та виявилося, що ми можемо розкришити їх на шматочки нігтем. Потрапивши в чужий клімат, вони зазнали руйнування.

Такі самі процеси руйнування відбуваються, коли втрачаєш свою мову.

Коли нас перевели із сільської школи до Кваанаака, у нас з’явилися вчителі, які не могли ані слова сказати ескімоською і навіть не думали вчити її. Вони розповіли нам, що тим з нас, хто зможе стати кращим за інших, відкриється шлях у Данію, можливість закінчити гімназію й позбутися арктичної вбогості. Це золоте сходження мало здійснитися за допомогою данської мови. Це було в той час, коли закладалась основа політики шістдесятих. Яка привела до того, що Гренландія офіційно стала «найпівнічнішим данським амтом», a inuit офіційно мали називатися «північними данцями» і, згідно з висловлюванням нашого спільного прем’єр-міністра, мали «бути підготовлені до сприйняття тих самих прав, які мають решта данців».

Так закладається основа. Потім приїжджаєш у Данію, минає півроку, і тобі здається, що ти ніколи не забудеш рідної мови. Адже нею думаєш, згадуєш своє минуле. Але одного разу зустрічаєш на вулиці гренландця. Перекидаєшся з ним кількома фразами. І раптом виявляється, що треба підбирати найпростіші слова. Минає ще півроку. Подруга запрошує тебе до «Будинку гренландців» на Левстреде. Там і виявляєш, що твою власну ескімоську можна розкришити на шматочки нігтем.

Пізніше, повертаючись, я намагалася знову її вивчити. Як і багато в чому іншому, тут я не те щоб мала великі успіхи, але й не зазнала поразки. Так приблизно і стоїть справа з моєю рідною мовою — неначе мені шістнадцять-сімнадцять років.

До того ж у Гренландії не одна мова. Їх три. Людина на Ісайїній плівці говорить східноескімоською.

Її тон, як мені здається, свідчить про те, що вона розмовляє з кимось. Але її не перебивають. Схоже, що вона говорить у кухні або в їдальні, бо іноді лунають звуки, схожі на стукіт ножів і виделок. Іноді чути шум двигуна. Можливо, це генератор. Або шум записуючого пристрою.

Вона пояснює щось важливе для неї. Пояснення довге, гаряче, докладне, але трапляються й довгі