Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Всі ченці уважно слухали свого засновника Братства.

– Це шатри нашого Царя. Це шатри війська. – Сказав Нісан Авраал.

– Я маю бути серед них. Я повинен розпалювати ці вогні. – Із загадковим і задумливим видом вимовив Ханой.

Агіас теж вирішив поділитися своїм баченням.

– Я бачу багато воїнів Царя, які сидять навколо вогнищ, – заговорив чернець, – відчувається, що час перевалив далеко за північ. Тут завжди ніч, але ця буде особливою.

– Ми встигли! Ще не пізно! – Підтримував бесіду Авраал.

Цар Світу стояв на палубі, спрямувавши погляд за межі морської гладі:

– В них немає страху, в них є твердість духу і віра, що перемога за ними. – Він говорив це дуже спокійно, але з величезною силою. Його слова передавали сильні почуття капітана. – Але, я чую і бачу в їх серцях також і біль. Біль втрати. Біль, що когось немає поруч. Біль за тих, хто разом з ними повинен був сидіти біля багаття.

– Це сам Цар, зі свого серця переливає їм свою любов. – Говорив старий Авраал. – І все, що треба зараз цим воїнам, це не нове знання, не нові стратегії, їм потрібний Захисник і Побідоносець. В якому, військо впевнене і почувається непереможним. Те, що Цар вселяє в їх серця прямо зараз – це любов. Це любов, без якої вони не зможуть вступити в цю останню, найжорстокішу битву. Його любов до тих, хто сьогодні загине. Його любов до тих, хто не згоден, до тих, хто не розуміє, що сліпнув. Його любов до тих, хто переможе.

Його любов – це прийняття. Те, що забезпечить перемогу, в цьому смертельному бою. Його любов безмежна, і вона зараз йде прямо з його серця, в найсильнішу армію у всесвіті, яка може змітати незліченні полчища ворога. Ця армія перемеле будь-яке воїнство ворога, ця армія помазана. В ній сила Ханоя.

Цар Світу обернувся до ченців і подивився в очі Главі Братства. Той впевнено дивився у відповідь. Ханой зробив невеликий уклін головою і перевів свій погляд на Дітара.

– Чи навчився ти любити? – Запитав його Цар.

– Чи навчився я любити? – Перепитав Дітар, тримаючи за руку Тарсішу.

– Як я люблю. – Уточнив Ханой.

– Гадаю, що ні. – Відповів Дітар. – Любов у кожного своя.

– Скільки б людина не пізнала любові, їй все одно буде мало. Любов нескінченна. Тому вчитися любити, теж можна нескінченно. Любити – означає діяти.

– Час – мудрий вчитель, але, на жаль, він вбиває своїх учнів. – Втрутився в розмову Авраал. – Є час вчитися, а є час вчити. Не можна просто мати знання, треба ними ділитися. Так само і любов. Її треба віддавати.

– Час вбиває всіх. – Сказав Дітар.

Ханой часто говорив:

– Той, хто пильно, без страху і терпляче дивиться в пітьму – першим побачить світло.

Агіас стояв поряд з Надішею:

– Загибель не страшна герою! – Сказав він.

– Вінець мужності – скромність. – Сказав Ханой, дивлячись на ченця.

Надіша посміхнулася і відповіла Цареві замість Агіаса:

– Скромність це не про нього. Божевілля – так, а ось скромність…

Ханой посміхнувся. Він підійшов ближче до Агіаса.

– Ти хочеш померти? – Запитав він ченця.

Агіас похитав головою, що означало "ні".

– Ти не хочеш помирати, ти хочеш вбити щось в середині себе. Це не ти Агіас, це те, що в тобі. Твій біль і твої страхи. Той, кому нічого втрачати, нічого не має, але ти…

Ханой подивився на дівчину, що стояла поруч з Агіасом:

– Але ти маєш дуже багато!

– Два мудрі вчителі: життя і час. – Додав Авраал. – З одного боку життя показує, як треба цінувати час, а час, як треба цінувати життя.

Вітер вщух. До берега залишалося з десяток кілометрів. На березі виднівся величезний маяк, побудований на честь Царя Давида, який освітлював шлях до земель Агарти. Величне видовище, яким мало хто встиг насолодитися, бо всі були спантеличені негайним поверненням додому. Нетерпіння матросів було чутно здалека. Вони були готові самі стрибати в воду і штовхати корабель, щоб той плив швидше. Цар Світу був більше терплячий, ніж його солдати. В його серці було більше смиренності, ніж у когось. Він вмів чекати і вмів діяти.

– Що з тобою Дітар? – Люблячим голосом запитав його Нісан.

– Всі ці слова: про вчення і любов, про життя і смерть, про добро і зло. – Відповідав чернець. – Хіба всім призначено це зрозуміти?

– Ця можливість є у кожного. Але не кожен цього бажає.

– Я не впевнений, що заслужив це. Вас – Братство, і все, що з ним пов'язано. Всі ці знання і цю силу, що вони несуть у собі. Я нічим не кращий за інших.

– Ти не можеш, просто не маєш права цінувати себе менше, ніж Ханой тебе цінує. – Відповів йому Авраал. – Це не смиренність, це навпаки гордість. Ось, що це означає.

Дітар замислився над словами батька Авраала. Його мудрість завжди била в ціль. Чернець не раз переконувався в цьому. Шум хвиль навкруги і бризки солоної води. Чернець озирнувся навколо. Все це було зараз для нього.

– Доступно кожному. – Подумав чернець. – Кожному, хто готовий за це дякувати. Кожному, хто готовий це прийняти.

Авраал відносився до Дітара, як до сина. Він був дуже добрим учнем і швидко навчався. Набагато швидше, ніж всі ченці, яких знав старий.

– В тобі є дух переможця. – Заговорив Авраал після невеликої паузи. – В тебе немає шансу програти, в тебе немає можливості програти. Але в тебе є твоє рішення, яке залежить тільки від тебе. Я хочу від тебе одного – смиренності до Ханоя. Ось, до чого повинно прагнути наше Братство, не дивлячись ні на що.

Цікаво, що самих безсмертних Ханой розглядає, як шанованих у минулому смертних, що отримали тут безсмертя.

– Братство живе завдяки вам. – Відповів йому Дітар.

– Ні. – Заперечив старий. – Воно живе, завдяки Ханою.

Агіас стояв на тому ж місці. Слова Ханоя луною проносилися в його голові. На очах виступали сльози. Він зрозумів, що так далі не можна продовжувати жити. Йому немов бракувало цих слів, тим більше від засновника їх Братства. Він міцно притиснув Надішу до себе, а вона обвила його своїми руками, притулившись ще ближче. Ханой подивився на Дітара і Тарсішу, а потім обернувся убік Агіаса з Надішею. Він зробив легку посмішку і покивав головою. Він немов благословив їх:

– Боріться за любов до останнього подиху, захищайте і бережіть її, не