Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен
Скінчилося тим, що близько о пів на десяту я вирішив відправитися на Куїн-Еннс-Гейт. Цілком можливо, що мене не допустять до сера Волтера, але навіть спроба хоч щось зробити має полегшити мою совість.
Я рушив по Джермін-стріт і на розі Дьюк-стріт минув купку молодих людей. Усі вони були у вечірніх костюмах — явно побували на якійсь модній вечірці і тепер прямували до мюзик-холу. Одним із них виявився містер Мармадьюк Джоплі.
Побачивши мене, він остовпів, а потім заревів, як пароплавна сирена.
— Клянуся богом, убивця! Ось він, хлопці, тримайте його! Це Ганней, людина, яка скоїла вбивство на Портленд-Плейс!
Він схопив мене за рукав, інші оточили нас. Я не шукав неприємностей, але поганий настрій усе-таки штовхнув мене склеїти дурня. До нас попрямував полісмен. Мені слід було розповісти йому всю правду — а якби він мені не повірив, вимагати доправити мене у Скотланд-Ярд або, у найгіршому разі, до найближчого відділка. Але будь-яка затримка здавалася мені тієї миті нестерпною, а бачити ідіотську пику Мармі було над мої сили. Я врізав йому з лівої і з задоволенням побачив, як він розтягнувся у придорожній канаві.
Тієї ж секунди здійнялася бійка. На мене накинулися всі одночасно, і полісмен затулив мене собою. У результаті я пропустив кілька добрячих ударів. Була б гра чесною, я без зусиль упорався б із більшістю нападників, але полісмен наполегливо тіснив мене і не давав мені вийти з-за своєї спини. До того ж хтось із натовпу вчепився ззаду мені в горло.
У мене почорніло в очах від гніву. А наступної миті я почув, як охоронець закону запитує, що трапилося, і Мармі, шамкаючи ротом з вибитими зубами, заявляє, що я — той самий убивця Річард Ганней.
— О, чорт, — гаркнув я, — та змусьте ж його стулити пельку! А вам, констебле, я раджу залишити мене у спокої. Скотланд-Ярд знає про мене, і ви отримаєте солідну прочуханку, якщо встанете у мене на шляху.
— Вам доведеться пройти зі мною, молодий чоловіче, — незворушно промовив полісмен. — Я на власні очі бачив, як ви жорстоко вдарили цього джентльмена. І це ви затіяли бійку: він вам нічого не зробив. І не раджу чинити опір, бо мені доведеться надіти на вас «браслети».
Злість і невимовно гостре відчуття, що не можна втрачати ні секунди, додали мені снаги. Я повалив додолу констебля, одним ударом збив з ніг молодця, що вчепився в мій комір, і щодуху помчав униз по Дьюк-стріт. У мене за спиною відразу ж почулися трель поліцейського свистка і тупіт переслідувачів.
Бігаю я досить швидко, а тієї ночі у мене наче крила виросли. В одну мить я опинився на Пелл-Мелл, потім звернув до Сент-Джеймського парку. Я ухилився від полісмена біля воріт Букінгемського палацу, проминув штовханину екіпажів біля виїзду на Мелл і понісся до мосту через Темзу, перш ніж мої переслідувачі встигли перетнути проїжджу частину. Вибігши на алею парку, я ще додав ходи. На щастя, у парку було мало людей, і ніхто не спробував мене зупинити. Я мав єдину мету тієї хвилини — дістатися Куїн-Еннс-Гейт.
Коли я опинився на цій тихій просторій вулиці, вона здалася мені зовсім безлюдною. Будинок сера Волтера розташовувався в найвужчій її частині, біля фасаду було припарковано три-чотири автомобілі. Я скинув швидкість за кілька ярдів від входу і енергійним кроком наблизився до дверей. Якби дворецький відмовився мене впустити або просто забарився, відмикаючи двері, мені б довелося непереливки.
Але він не забарився. Не встиг я подзвонити, як двері відчинилися.
— Мені потрібно бачити сера Волтера! — задихаючись, вигукнув я. — 3 украй важливої справи!
Цей дворецький був великою людиною. На його обличчі не здригнувся жоден мускул. Він відчинив двері, притримав їх, поки я проходив, і відразу ж зачинив їх за моєю спиною.
Тільки після цього він промовив:
— Сер Волтер зайнятий, і мені наказано нікого не впускати. Очевидно, вам доведеться почекати.
Будинок був старомодний, з просторим холом і кімнатами, що примикали до нього з двох боків. У дальньому кінці холу містилася ніша з телефоном і парою крісел, одне з яких запропонував мені дворецький.
— Послухайте, — прошепотів я. — Сталася біда, і ця біда торкнулася мене. Втім, сер Волтер у курсі — я працюю на нього. Якщо хто-небудь з’явиться і стане питати про мене, збрешіть щось підходяще!
Він кивнув. Незабаром з вулиці почувся шум голосів, потім люто задзвонив дверний дзвоник. Жодною людиною я не захоплювався так, як цим дворецьким. Він відчинив двері, незворушно, як кам’яний істукан, перечекав град запитань, яким його обсипали, а потім коротко розповів, хто володіє цим будинком і що означають розпорядження його господаря. Після цього непроханих гостей немов вітром здуло. Я спостерігав за цим, сидячи в ніші,— і видовище це було варто будь-якої вистави.
Мені не довелося довго чекати, поки знову задзвонить дзвіночок. Дворецький негайно впустив відвідувача.
Поки гість знімав пальто, я впізнав його. Не можна було відкрити газету або журнал, щоб не наштовхнутися на його портрет: сива борода лопатою, вольовий рот, тупий ніс і проникливі сині очі. Я впізнав першого морського лорда[53] — людину, яку називають творцем нового британського флоту.
Він пройшов повз мою нішу, після чого дворецький проводив його в кімнату, вхід до якої був розташований у дальній частині холу. До мене долинув приглушений гомін голосів. Двері зачинилися, і я знову залишився на самоті.
Я просидів у ніші ще хвилин двадцять, розмірковуючи про те, як бути далі. Як і раніше, я був переконаний, що маю зіграти помітну роль у всій цій історії, але коли і за кого, не мав жодного уявлення. Я раз у раз поглядав на годинника, і коли стрілка підповзла до пів на одинадцяту, я вирішив, що нараді час би вже й закінчитися. За чверть години Ройє вже має щодуху мчати в Портсмут…
Тут я знову почув дзеленчання дзвіночка, і в холі відразу ж виник дворецький. Двері дальньої кімнати відчинилися, і звідти з’явився перший морський лорд. Він пройшов повз мене, мигцем глянувши в мій бік, і на секунду наші очі зустрілися.
Усього на секунду, але цього було досить, аби моє серце прискорено забилося. Я ніколи не бачив на власні очі цю воістину велику людину, а вона ніколи не бачила мене. Але
