Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен

Я зробив достеменно так, як мені було велено. Коли я наблизився, переді мною відкрився гарний сільський будинок із галявиною, що спускалася по схилу до струмка, й ідеально доглянутими джунглями з боків від стежки, утвореними густими кущами калини й бузку. Двері заднього входу були відчинені — на порозі мене чекав статечний дворецький.

— Сюди, сер! — важно сказав він і провів мене по коридору, а потім нагору — у витончено обставлену спальню з вікнами, що дивилися на річку. Там на мене чекав повний комплект одягу, уже розкладений на ліжку: коричневий фланелевий костюм, сорочки, комірці, краватки, аксесуари для гоління, щітки для волосся і навіть пара кімнатних туфель.

— Сер Волтер побоювався, що речі містера Реджі можуть вам не підійти, сер, — повідомив дворецький. — Він тримає тут деякий одяг, оскільки регулярно приїжджає на вихідні. Поряд, за дверима, — ванна кімната: я приготував ванну якомога гарячіше. Вечерю буде подано за півгодини, сер. Ви почуєте гонг.

Дворецький чинно пішов, а я опустився в оббите ситцем м’яке крісло і почав озиратися. У тому, що я в один і той самий день потрапив з повної убогості в це святилище комфорту і затишку, було щось від циркової пантоміми. Сер Волтер явно мені довіряв, хоча я й не розумів, з якого дива. Я глянув у дзеркало і побачив дикого, виснаженого, начорно засмаглого типа з двотижневою клоччастою бородою, брудними від пилу вухами, у потворній сорочці, безформному твідовому дранті і взутті, не чищеному мало не місяць. Я виглядав справжнім волоцюгою і без п’яти хвилин гуртівником — і раптом церемонний дворецький уводить мене в цей храм неземної благодаті. І це при тому, що ніхто навіть не знає мого справжнього імені!

Зрештою я вирішив не ламати голову і просто прийняти дари богів. З насолодою поголившись і вимившись, я одягнувся в костюм з накрохмаленою до хрускоту сорочкою, яка прийшлася по мені. Коли я покінчив із цим, у дзеркалі відбився вельми ефектний молодий чоловік з гарною поставою.

Сер Волтер чекав на мене у вітальні за невеликим круглим столом, освітленим свічками у срібних шандалах. Вигляд господаря будинку — респектабельний, авторитетний і спокійний, саме втілення закону, влади і всіляких цивілізованих умовностей — заскочив мене зненацька і змусив відчути себе якимось контрабандистом. Він не міг знати правди про мене, інакше не прийняв би з такою помпою. І я не мав права зшахрувати і скористатися його гостинністю, не посвятивши у свої обставини.

— Я неймовірно вдячний вам, сер, але вважаю за необхідне внести ясність, — сказав я. — Я ні в чому не винен, я не переступив закон, але мене розшукує поліція. Я зобов’язаний був вам це сказати, і не здивуюся, якщо тепер ви просто виставите мене зі свого будинку.

Він посміхнувся.

— Нічого страшного. Не відволікайтеся, інакше зіпсуєте собі апетит. Ми можемо обговорити все це після вечері.

Я ще ніколи не їв з більшим задоволенням, тому що дотепер увесь день у моєму роті не було нічого, крім залізничних бутербродів. Сер Волтер улаштував справжній бенкет: за їжею ми пили відмінне шампанське, після чого дегустували чудовий витриманий портвейн. Мене розбирав нервовий сміх при думці про те, що за столом нам прислужують лакей і вишколений дворецький, хоча до того протягом трьох тижнів я жив як розбійник і ховався від людського ока, немов зацькований звір. Я розповів серу Волтеру про терапону — замбезійську рибу, здатну відкусити кисть руки, якщо опустити її в річку, — і ми обговорили переваги спортивної риболовлі та полювання в різних куточках світу.

Пити каву ми вирушили до кабінету — чудової кімнати, повної книг, мисливських трофеїв і легкого безладу. Я твердо вирішив, що коли виберуся з цієї халепи і куплю власний будинок, то обов’язково заведу в ньому саме таку кімнату. Після того як кавові чашки були віднесені і ми розкурили свої сигари, господар перекинув свої довгі ноги через підлокітник крісла і дав зрозуміти, що має намір вислухати мою розповідь.

— Я лише слідував інструкціям, якими забезпечив мене в листі Гаррі,— додав він. — Він підкупив мене обіцянкою, що ви розповісте мені щось таке, що мене дуже підбадьорить. Я готовий, містере Ганней.

Моє справжнє ім’я змусило мене здригнутися, як від удару електричного струму.

Я почав від самого початку. Я розповів, як нудьгував у Лондоні, і про той вечір, коли повернувся додому і виявив містера Скаддера, який бурмотів якусь нісенітницю у мене на порозі. Потім я розповів те, що дізнався від Скаддера про Каролідеса і конференцію в міністерстві закордонних справ, що викликало у сера Волтера лише криву посмішку.

Потім я перейшов до вбивства, і він знову став серйозним і зосередженим. Я детально розповів про трюк із молочником, про моє перебування в Галловеї і про те, як я розшифрував записи Скаддера, зачинившись у готелі.

— Вони у вас із собою? — миттєво запитав сер Волтер і з полегшенням видихнув, коли я вийняв із кишені чорного записника.

Я нічого не сказав про його зміст, але описав свою зустріч із сером Гаррі і промови, виголошені в Масонік-холі. Тут сер Волтер оглушливо зареготав.

— Гаррі ніс дику нісенітницю, чи не так? Упевнений, що так і було. Він чудовий хлопець, але його недоумкуватий дядько нафарширував йому мізки всякими дурницями. Продовжуйте, містере Ганней!

День, проведений мною в ролі дорожнього робочого, вельми зацікавив сера Волтера. Він попросив мене докладніше описати двох чоловіків, що пересувалися в автомобілі, явно намагаючись щось виловити з власної пам’яті. Розповідь про важку долю бовдура Джоплі викликала у нього черговий приступ веселощів.

Утім, літній чоловік, який зустрів мене в будинку на пустищі, прогнав посмішку з його обличчя. Мені знову довелося описати зовнішність свого персонажа в усіх подробицях.

— Холоднокровний, лисий, як би з плівкою на очах, немов у великого птаха… Схоже, небезпечна дичина. І ви підірвали під три чорти його житло після того, як він урятував вас від поліції? Нічого сказати, спритно!

Нарешті я дістався фіналу своїх поневірянь. Сер Волтер повільно підвівся і подивився на мене зверху вниз, стоячи на килимку біля каміна.

— Ви можете викинути поліцію з голови, — сказав він. — Ви чисті перед законом цієї країни.

— Оце так! — вигукнув я. — Убивцю вже спіймали?

— Ні. Але два тижні тому вас викреслили зі списку підозрюваних.

— Чому? — здивувався я.

— Головним чином тому, що я отримав листа від Скаддера. Я непогано його знав: він виконував для нас деякі доручення. Він був наполовину фантазер, наполовину геній, але при всьому тому залишався абсолютно