Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен

— Тоді ми мусимо ні на крок не відходити від француза, поки він не повернеться додому, — сказав я. — Адже вони можуть перехопити інформацію вже в Парижі, і, швидше за все, так і зроблять. Це означає, що просто зараз вони плетуть у Лондоні якусь хитромудру інтригу, що, як вони сподіваються, дозволить їм зірвати банк.

— Ройє пообідає з моїм шефом, після чого нанесе мені візит і зустрінеться тут із Віттакером з Адміралтейства, сером Артуром Дрю і генералом Вінстенлі. Перший лорд із нагоди хвороби відбув до Шерінгема.[49] У моєму будинку Ройє отримає від Віттакера деякий документ, потім буде доставлений автомобілем у Портсмут, а звідти есмінець переправить його до Гавру. Його поїздка занадто важлива, щоб зафрахтувати для неї звичайний пасажирський пароплав. Ройє ні на мить не залишать без догляду, поки він не ступить, цілий і неушкоджений, на французьку землю. Це ж стосується і Віттакера — до тих пір, поки він не зустрінеться з Ройє. Ми уживаємо всіх мислимих заходів, і важко уявити, що десь буде допущений прорахунок. І все ж я, зізнатися, нервую. Убивство Каролідеса здійме переполох у дипломатичних колах усієї Європи.

Після сніданку він запитав мене, чи вмію я водити машину. Я відповів ствердно.

— Що ж, тоді на сьогодні ви станете моїм шофером. Одягніть екіпіровку Гадсона: вона вам саме в міру. Вам не звикати, а ризикувати зайвий раз нам ні до чого.

Уперше приїхавши до Лондона, я купив автомобіль і здійснив кілька поїздок півднем Англії, оскільки дещо знав про його географію. Тому ми з сером Волтером вирушили до Лондона по Бат-Роуд,[50] розвинувши досить пристойну швидкість. Стояв м’який, абсолютно безвітряний червневий ранок, що обіцяв спекотний день, і стрімка поїздка по свіжовимитих вулицях провінційних містечок у долині Темзи надавала ні з чим не порівнянне задоволення. Я висадив сера Волтера біля його будинку на Куїн-Еннс-Гейт[51] рівно о пів на дванадцяту. Дворецький з його багажем мав незабаром прибути слідом — але потягом.

Насамперед сер Волтер повів мене у Скотланд-Ярд. Там нас зустрів манірний джентльмен з гладко виголеним адвокатським обличчям.

— Я привів вам убивцю з Портленд-Плейс, — відрекомендував мене сер Волтер.

Відповіддю була досить кисла посмішка.

— Раніше це був би бажаний подарунок, Булліванте. Гадаю, переді мною той самий містер Річард Ганней, який кілька днів поспіль так цікавив мій відділ.

— Містер Ганней зацікавить його знову. Він зможе вам чимало розповісти, але не сьогодні. З огляду на деякі досить вагомі причини його розповідь доведеться відкласти на чотири години. Після цього, обіцяю, ви почуєте історію, яка вас розважить — а можливо, і послужить вам уроком. Я хочу, щоб ви запевнили містера Ганнея в тому, що в подальшому він не буде відчувати жодних незручностей з боку влади.

Запевнення було негайно дано.

— Ви можете продовжувати своє звичайне життя з того місця, на якому його вимушено перервали, — оголосив голений джентльмен. — Ваша квартира, у якій ви, ймовірно, не захочете залишатися після того, що сталося, чекає на вас; за нею доглядає ваш помічник. Оскільки вам не було пред’явлено офіційних звинувачень, ми вирішили, що в публічному відновленні вашої репутації немає потреби. Але тут, звичайно, останнє слово залишається за вами.

— Можливо, нам іще знадобиться ваша допомога, Магіллврі,— сказав сер Волтер, прощаючись.

Потім він відпустив мене.

— Приходьте до мене завтра, Ганнею. Не буду нагадувати, що вам слід тримати язик за зубами. На вашому місці я б раніше пішов спати — вам напевно потрібно надолужити не одну безсонну ніч. Зараз вам узагалі краще залягти на дно — якщо вас побачить який-небудь ваш «друг» із «Чорного Каменя», ви можете мати серйозні неприємності.

Утішно було знову відчути себе ледарем. Спочатку, звичайно, мені було приємно усвідомлювати, що я вільна людина і можу йти куди завгодно без усякого побоювання. Я прожив поза законом усього місяць, але й цього мені цілком вистачило.

Насамперед я подався в «Савой» і, ретельно вивчивши меню, з’їв відмінний ланч, після чого викурив найкращу сигару, яка тільки знайшлася в цьому закладі. Однак нервова напруга не покидала мене. Коли я ловив на собі погляд кого-небудь із відвідувачів, на мене відразу ж накочувався напад підозрілості, і я починав ламати голову — чи не замишляє він убивство.

Після цього я вирішив прогулятися, зловив таксі і, проїхавши кілька миль, виявився в Північному Лондоні. Назад я повертався через поля і шеренги заміських вілл із терасами і садами, потім через нетрі та квартали злачних місць. Шлях зайняв не менше двох годин, і весь цей час моє занепокоєння неухильно зростало. Я відчував, що відбуваються або ось-ось відбудуться величезні, страшні події, а я, той, хто зіграв у всій цій історії роль шестірні в передавальному механізмі, залишився не при ділі. Ройє зійде на причал у Дуврі, сер Волтер буде обговорювати секретні плани з ліченими утаємниченими людьми в Англії, а десь у темряві почне діяти «Чорний Камінь». Мене не залишало відчуття небезпеки, навислої біди — а разом з тим і дивна впевненість, що тільки я зможу запобігти цьому лиху, тільки я зумію впоратися із цим завданням.

Але ж я вийшов із гри. Та й як могло бути інакше? З якого дива міністри, лорди Адміралтейства і генерали мають допускати мене до обговорення державних таємниць?

Я гостро жалкував, що не можу зустрітися з одним із моїх ворогів. Це підстьобнуло би події. Найбільше на світі мені хотілося банальної бійки з цими добродіями, у якій я міг би звернути чиюсь щелепу або розбити чийсь ніс. Настрій мій при цьому псувався з жахливою швидкістю.

Мені не хотілося повертатися до себе. Рано чи пізно це доведеться зробити, але оскільки в мене ще й досі було достатньо грошей, я вирішив відкласти повернення до ранку наступного дня і провести ніч у готелі.

Обід у ресторані на Джермін-стріт[52] не погасив мого роздратування. Апетит пропав, і я залишив частину страв неторканими. Я випив майже цілу пляшку бургундського, але це анітрохи мене не підбадьорило. Мною, як і раніше, володіло жахливе занепокоєння. Так, я простий смертний, не бозна-якого розуму, і все-таки я був упевнений, що без моєї допомоги нічого не вирішиться. Та що там — просто полетить у пекло. Я переконував себе, що це дурна самовпевненість, що четверо або п’ятеро найрозумніших людей, які мають у своєму розпорядженні всю міць Британської імперії, міцно тримають усі