Голова Мінотавра - Марек Краєвський

— Не варто курити натщесерце, згаси й сідай снідати. Взагалі-то сьогодні вівторок.

— Не розумію, — мундштук стукнув об краєчок мушлі. — Який зв’язок між першим і другим.

По тому, як він повільно вимовив ці слова, Леокадія зрозуміла, що кузен перебуває в дуже кепському настрої.

— Немає жодного зв’язку, — відказала вона. — Нині вівторок, і в Ганни вихідний. Я просто відповіла на твоє запитання.

Едвард квапливо поставив попільничку на столик біля годинника. Обійшов довкола столу й раптом зупинився за спиною кузини. Обхопив обіруч її за голову й поцілував у маківку, ледь порушивши старанно вкладену зачіску.

— Пробач мені за поганий настрій, — проказав, сідаючи до столу. — Кепсько почався цей тиждень. Телефонував Зубик і…

— …І ти відмовився провадити розслідування в справі хлопчика, про якого всі говорять, наче він став жертвою ритуального вбивства, скоєного жидами? — спитала вона, не розраховуючи на відповідь.

— Звідки ти знаєш про це? — проказав, ковтаючи шматок пряника.

— Чула. Та навіть якби й не чула, то могла би здогадатися… Щоразу перед сніданком ти сідаєш біля годинника, куриш і читаєш газету. Сьогодні ти цього не зробив. «Слово» й екстрений додаток до нього лежать у передпокої. Або ти був такий схвильований, що не мав бажання читати, або заздалегідь знав, що надруковано на перших шпальтах. Припускаю, що саме так і було.

— Так, дійсно, — похмуро відповів Едвард, не похваливши її, як завжди, за правильні розумування.

— Чому ти відмовив Зубикові? Ти знаєш, що тебе можуть відправити за це у відставку? Окрім того, невже ти хочеш, щоб злочинця не було покарано?

Ці слова за звичних обставин викликали б у Попельського вибух роздратування. Як ти смієш звинувачувати мене в цьому?! — кричав би він.

Але зараз кузен мовчав, а його щелепи ритмічно перемелювали їжу.

— Про те саме запитав мене й Зубик, — неквапом мовив Попельський, проковтнувши, — і тоді я підвищив на нього голос.

— Але я не Зубик! — Леокадія нетерпляче поглянула на нього. — І мені ти можеш розповісти все…

— Так, ти не Зубик, — урвав її кузен. — Тому я не підвищу на тебе голосу.

Вона знала, що, як завжди, нічого від нього не довідається. Допила каву й підвелася, щоб піти до кухні та розігріти йому сардельки. Але Едвард підхопився, стиснув кузину за зап’ястки й посадовив на стільці.

— Я розповів би тобі все, Льодзю, але це страшенно довга історія, — він увіткнув до мундштука нову цигарку.

Леокадія з радістю подумала, що це означає кінець його ваганням і зараз вона про все дізнається.

— Я розповів би тобі все, та не знаю, із чого почати… Це пов’язано зі справою Мінотавра.

— Що ж, почни ab ovo[5], — Леокадія аж напружилася від цікавості. — Найкраще з того сілезького міста й огрядного сілезця, якого ти називаєш своїм другом, хоч я його так, щиро кажучи, недолюблюю…

— Атож… — замислено відповів Едвард. — Саме із цього все й почалося…

Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

четверта година ранку

Новорічні феєрверки вибухали над Міським театром, коли екіпаж, погойдуючись, під’їхав до великої кам’яниці на Цвінґер-пляц 1, де мешкав капітан Абверу Ебергард Мокк зі своєю дружиною Карен, німецькою вівчаркою Арґосом і парою старих слуг, Адальбертом і Мартою Ґочолль. Екіпаж розгойдувався із двох причин. По-перше, його шмагали рвучкі пориви вітру зі снігом, а по-друге, Мокка після балу в Сілезькому музеї мистецтв охопила якась шалена пристрасть, яку він намагався втамувати вже дорогою, не чекаючи, доки вони із дружиною опиняться вдома, у спальні. Не надто зважаючи на мороз, слабкі протести Карен і теревені візника, він намагався дістатися тіла дружини, захищеного кількома шарами білизни. Його зусилля виявилися марними, бо спричинилися лише до того, що візник, звиклий до таких штучок у своєму екіпажі, делікатно замовк.

— Ми вже приїхали, Ебі, заспокойся, — Карен легенько відіпхнула засапаного чоловіка.

— Добре, — пробурмотів задоволений Мокк, простягаючи візникові десятимаркову купюру. — Ось тобі за те, що ти вчасно по нас приїхав, — сказав він, додаючи ще дві марки.

Щойно подружжя висіло з екіпажа, як їх охопив холодний вихор, що зірвався десь біля Купецького клубу, і дмухнув сухим снігом із тротуару. Повів був таким рвучким, що зірвав циліндр із Моккової голови й білий шовковий шарф із його шиї. Обидві речі замиготіли в повітрі, а потім розділилися. Циліндр підстрибував на трамвайних рейках у бік готелю «Монополь», а шарф приліпився до вітрини кав’ярні Фаріґа. Напівзасліплений Мокк вирішив насамперед рятувати шарф, який був різдвяним подарунком від Карен. Він кинувся в бік вітрини, показуючи на мигах дружині, щоб вона сховалася від заметілі. За мить він уже притиснув шарф до вітрини й шукав поглядом циліндра. Карен стояла в під’їзді.

— Йди до спальні й чекай там на мене! — гукнув він, зав’язуючи шарф вузлом на шиї.

Карен не відповіла. Затуляючи очі, Мокк рушив до освітленого готелю, звідки виривалася пара й долинали врочисті звуки віденського вальсу. Він шукав циліндра, але його ніде не було. Уявив собі, як той точиться десь бруківкою, брудний від кінських кізяків. Ця картина неабияк розлютила Мокка. Він зупинився й роззирнувся навсібіч. Його погляд затримався на Карен, яка й надалі стояла в під’їзді. Чому, до дідька, вона не йде додому?! Невже двірник напився й заснув?! Ну, зараз я його розбуджу! Дивлячись на безпорадну зіщулену постать дружини, Мокк раптом відчув нехіть до альковних забав. Відкрив рота й проковтнув кілька сніжинок. Пересохлий від надміру алкоголю й сигар язик видався йому неструганою колодою. Він прагнув лише одного: великого дзбанка з холодним лимонадом. Відвернувся й рушив до свого будинку, полишаючи циліндра на поталу коням.

Дорогу йому сягнистим кроком перетнув високий чоловік у котелку, насунутому на очі. Мокк інстинктивно відреагував, ухилившись від гаданого удару. Він зігнувся й почав спостерігати за нападником. Але той не вдарив, натомість простягнув Моккові його циліндр.

— Красно дякую, — відповів зраділий Мокк, забираючи свій головний убір. — Пробачте, я вже гадав, що ви збираєтеся на мене напасти, аж тут такий добрий учинок…

— Шкода такого дорогого циліндра, — відказав незнайомець.

— Спасибі ще раз, — Мокк глянув на Карен, яка всміхалася, споглядаючи що сценку. — Щасливого Нового року! — обернувся він знову до чоловіка.

— Кримінальний обер-секретар Зойфферт, асистент із надзвичайних справ кримінального директора Крауса, зв’язковий офіцер між Гестапо й Абвером, — той відповів не новорічним побажанням, а якимсь абсурдним переліком своїх функцій і простягнув співрозмовникові візитку. — Herr Hauptmann, це термінова політична справа, ви повинні піти зі