Голова Мінотавра - Марек Краєвський

— За потребою чоловік вийти не може! — верескнула жінка, але слухняно сховалася в помешканні, завбачливо залишаючи ослінчика на балконі.

Пірожек знову відчинив двері й освітив трупик у нужнику. Дитяче тільце було таке перехняблене, наче хтось намагався увіпхнути його голівку під коліно. Волосся на черепі було ріденьке й розкошлане. Щоки напнулися від опухів. На порозі лежали кишки, слизьку поверхню яких де-не-де вкривали криваві цівочки. Усе тіло було в струпах. Підкомісарові здалося, що його гортань розпухла й це не дає йому дихати. Він сперся на відчинені двері. Такого йому ще ніколи не доводилося бачити. Хворе, вкрите струпами, скалічене дитя. Йому можна було дати щонайбільше років зо три. Пірожек випростався, сплюнув і ще раз глянув на тільце. Це були не струпи. То були колоті рани.

Пірожек захряснув двері нужника. Дулапа дивився на нього із занепокоєнням і цікавістю. Десь далеко, з боку Городоцької, задзеленчав перший трамвай. У Львові починався чудовий травневий день.

— Маєте рацію, Дулапо, — підкомісар Пірожек проказав це дуже повільно. — Ця справа саме для Попельського.

Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

чверть на одинадцяту ранку

Леокадія Тхожницька вийшла на балкон свого помешкання на вулиці Крашевського 3 і якусь мить дивилася на Єзуїтський Сад. Вона робила це щодня, бо полюбляла переконуватися, що довкола нічого не змінюється й перебуває на належних місцях: каштани, буки, дуби, пам’ятник Аґенорові Ґолуховському й ваза із зображеннями алегорій життя. Одначе цього дня, якщо порівнювати з попередніми тижнями, відбулися певні зміни. Розквітли каштани й з’явилися гімназисти з поблизької гімназії Яна Длуґоша.

З висоти другого поверху вона побачила кількох юнаків у гімназійних формах. Вони простували вулицею вгору із цигарками в руках, тримаючи під пахвами книжки, стягнені пасками, і запекло сперечалися, як почула Леокадія, про взаємозалежність тангенсів і синусів. Жінка пригадала собі власні гімназійні літа, а тоді щасливі роки навчання на романістиці в Університеті Яна Казимира, коли вона була однією із чотирьох панянок на факультеті, постійно оточених залицяльниками. Ліктями вона сперлася на перину, що лежала на поручнях, обличчя підставила під сонячні промені й із приємністю поринула в спомини. Попід балконом прогуркотіла вантажівка із залізяччям. Це виявилося несподіванкою. Леокадія не терпіла непередбачуваних подій. Коли вони ставалися, звинувачувала себе у відсутності фантазії.

Так було й тепер. Вона здригнулася й швидко повернулася до помешкання, зачиняючи балконні двері. Найменше, чого їй зараз хотілося, це щоб від гуркоту прокинувся її кузен, Едвард Попельський, з яким вона мешкала років із двадцять. Протягом усього цього часу єдині суперечки, які вибухали між ними, стосувалися несподіваних пробуджень кузена: то від протягу захряснулося незачинене вікно, то вуличний крамар гучно розхвалював на подвір’ї свої товари, то служниця заголосно виспівувала в кухні побожних пісень. Усі ці події зненацька переривали сон Едварда, який лягав о п’ятій ранку й не мав звички вставати з ліжка до першої пополудні. Занепокоєна Леокадія підійшла до дверей спальні кузена, чиї вікна виходили на подвір’я, так само, як кухонне й вікна кімнати його дочки Рити. Якусь мить вона дослухалася, чи страхітливий гуркіт старого залізяччя спричинив очікувані нею наслідки. Сталося те, чого вона боялася. Кузен прокинувся. Він стояв у дверях і тримав слухавку. Даремно я поклала її на важелі, подумки дорікнула собі Леокадія, але що було робити, коли Едвардові вже від шостої ранку видзвонювали з комісаріату? Нарешті він прокинувся, і їй не оминути кари Божої.

Зараз Едвард стояв у передпокої й мовчки вдивлявся в слухавку, наче бачив там живу людину. І раптом заговорив підвищеним тоном. Леокадія швидко вийшла до кухні й зачинила за собою двері, щоб не підслуховувати. Та її делікатна поведінка була даремною. Едвард горлав на весь передпокій, тож вона чула кожне його слово.

— Ви що, не розумієте польської, пане начальнику? — вона вже збагнула, що кузен розмовляє зі своїм шефом, начальником слідчого відділу. — Я незрозуміло висловився?! Я відмовляюся розпочинати це слідство й не бажаю пояснювати причини мого рішення! Це все, що я хотів вам повідомити!

Леокадія почула брязкіт слухавки, скрипіння підлоги у вітальні під Едвардовими ногами, а тоді характерний звук, з яким обертався телефонний диск. Кудись дзвонить, подумала вона, може, хоче вибачитися перед цим Зубиком? Зараз він говорив набагато тихше. Леокадія полегшено зітхнула. Їй не подобалося, коли кузен сварився з начальством. Едвард ніколи не хотів розповісти їй про причину сварки, і це дошкуляло й муляло йому, він надимався й червонів від гніву, а це загрожувало новим нападом хвороби. Якби ж то він хоч раз пересилив себе, подумалося їй, і розповів про секрет стосунків зі своїм неотесаним начальником! Йому б одразу полегшало! Чому він не хоче поговорити про ці конфлікти, хоча ніколи не криється ні з чим, що стосується навіть найпотаємніших розслідувань? Адже він знає, що вона мовчатиме як могила!

З комірчини вона витягла свіжі пряники «юрашки»[3], які вранці купила в кондитерській Залевського, а тоді поклала до кавника свіжозмелені кавові зерна й запарила їх окропом. Заскрипіла підлога, зашурхотіли портьєри. Едвард скінчив розмову, увійшов до вітальні, заслонив сонячне світло шторами і, мабуть, сидить зараз під годинником із цигаркою й газетою, — подумала, розставляючи посуд на таці.

Майже всі її припущення виявилися слушними, окрім газети, яка лежала на столику в передпокої. У вітальні важкі зелені штори були заслонені, а під ліпною стелею світилася люстра.

Едвард Попельський сидів у фотелі біля великого годинника й струшував попіл до попільнички у формі мушлі. Він був одягнений у штани із грубого сукна, шкіряні, начищені й лискучі домашні туфлі, і вишневу домашню куртку із чорними оксамитовими вилогами. На його голомозій голові були помітні сліди мильної піни й невеличкий поріз. Борода, підфарбовані начорно й коротко підстрижені вуса, обрамляли його губи.

— Доброго ранку, Едварде, — Леокадія всміхнулася й поставила тацю на стіл. — Певне, я була на балконі, коли ти прокинувся й голився у ванній. А тоді зателефонував Зубик, ти здригнувся від телефонного дзвінка й порізався в голову. Так?

— Тобі треба працювати разом зі мною в поліції, — цими словами він завжди підсумовував дедуктивні розважання сестри. Так учинив і зараз, але його слова не супроводжувалися звичною в таких випадках посмішкою. — Ганни сьогодні немає?

Леокадія сіла до столу й налила каву до філіжанок. Чекала, доки кузен приєднається й відбуде звичний ритуал сніданку: «primum макаґіґи, deinde сардельки»[4]. Це означало, що він завжди спершу з’їдав солодке з кавою, а потім сардельки із