Голова Мінотавра - Марек Краєвський
— Але що, шановний пане? — Валлаш знову відчув біль у куприку. — Що мені розповідати? Я вже все сказав…
— Але не мені, — капітан відсунувся на стільці, який небезпечно затріщав. — Іншим, але не мені. Ну, кажи, чоловіче! Від початку, усе! З моменту, як ти вперше побачив цю дівчину, Анну. — Він простяг портсигар Валлашеві. — Закуриш?
— Так, дякую, — за мить портьє глибоко затягнувся. — Це було так… Учора ввечері, була, здається, година десята, прийшла ця мала з важезною валізкою. Дівчина її ледве перла. Утомлена була, ледь говорила. Зняла номер на два дні на ім’я Анна.
— І тебе це не здивувало?! Лише ім’я?!
— Мене, шановний пане, тут узагалі мало що дивує. Я про прізвище питаю лише для того, щоб знати, як написати в зошиті. Хтось називає лише ім’я? Ну й добре. Тоді я сам дописую якесь прізвище. Ось так і маємо в зошиті: ім’я й прізвище. Так вимагає власник, пан Набліцке. І він теж нічому не дивується.
— І яке ти дав їй прізвище?
— Та яке ж? — Валлаш широко всміхнувся. — Та Шмідт! Таке прізвище.
— Ну, гаразд, — капітан відкоркував ще дві пляшки пива й одну з них підсунув Валлашеві під ніс. — Кажеш, утомлена була, несла важку валізу… Гаразд… Але якщо вона змучилася, тягнучи її кілька метрів від дверей до твоєї стійки, то не могла її перти раніше, вулицею, бо певне, упала б тут від утоми, еге ж?
— Авжеж, що правда! Вона приїхала екіпажем! Щойно ввійшла, то відразу почувся цокіт підків бруківкою й візник поїхав.
— Візник поїхав, — Мокк замислився.
— Так, поїхав. Я навіть запитав, чому він не допоміг їй із цією валізкою… Але вона відповіла, що це не моя справа.
— Вона говорила німецькою?
— Тільки це. «Це не твоя справа». І все. Нічого не розуміла й лише витріщала свої баньки.
— Витріщала, кажеш, — вираз капітанового обличчя змінився. Мокк рвучко підвівся. — Витріщалася так, як після смерті, чи трохи по-іншому? І з рота теж виставав спухлий язик, га? Ну, кажи, сучий сину, як вона дивилася на тебе тими витріщеними баньками? А сині смуги на шиї в неї були, коли ти задивлявся на її малі цицьки?!
Валлаш відсунувся зі стільцем, і враз відчув на обличчі пекучий ляпас. Він гепнув на землю, безпорадно змахнувши руками. Капітан схилився над ним. Портьє відчув запах пива й тютюну.
— Знаєш, за що ти дістав у морду? За відсутність поваги. Ти мав допомогти цій нещасній дівчині нести її багаж.
Валлаш не підводився, він зіщулився на землі й спостерігав за нападником. Той підійшов до вішалки й дістав з кишені пальта якусь візитку, підніс слухавку й набрав номер.
— Зойфферт? Це Мокк… То й що з того, що спите?! — промовив він підвищивши тон. — У мене є для вас завдання! Візьміть стількох людей, скільки треба, і допитайте всіх візників і таксистів. Я знаю, що разом їх буде чи не тисяча! У вас на це кілька днів! Знайти мені того, хто вчора віз із вокзалу до «Варшавського двору» на Антонієнштрасе близько десятої дівчину, що слабо говорила німецькою. Мені відомо, що в переддень Нового року всі візники в Бреслау працювали. Допитати всіх! Навіть, якщо їх дві тисячі! Виконуйте!
Валлаш усе ще лежав. Коли Мокк проходив повз нього, портьє здалося, що його нападник розсміявся й проказав сам до себе:
— Ах ти, гестапівець довбаний! До роботи, тварюко!
Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,
за чверть восьма вечора
Мокк не надто любив пастора Бертольда Кребса, який на запрошення Карен приходив до них у гості десь раз на місяць. Пастор був справжнім проповідником, і не лише з амвону в церкві св. Павла, але й за чашкою трав’яного чаю, до якого подавали булочки з корицею. Карен, яка була протестанткою, на відміну від католика Ебергарда, приходила із вранішньої меси у віддаленій церкві з піднесеним настроєм і докладно розповідала чоловікові про всі риторичні перли, що ними так і сипав пастор Кребс. Ці екзальтовані розповіді й захоплення, а особливо інформація, що той залишається неодруженим, спричинилися до того, що Мокк по-своєму зацікавився Кребсом. По-перше, він перевірив його в поліційній картотеці, а по-друге, одного разу примусив себе встати рано-вранці й піти до церкви св. Павла, щоб роздивитися пастора. Перевірка виявилася безрезультатною, оскільки жодних даних про Кребса в картотеці не виявилося. А ось похід до церкви мав вирішальне значення. Побачивши низенького, миршавого чоловічка, який розпачливо прилизував на голові рештки фарбованого волосся, Мокк цілковито позбувся ревнощів, і дав дружині згоду на запрошення пастора додому, про що вона вже неодноразово, але марно прохала.
Уже під час перших відвідин Кребса Ебергард зрозумів, що зробив помилку. Він не знав, як поводитися, коли гість шанобливо заходив до їхньої вітальні, сідав у фотелі, клав на колінах Біблію й починав вергати громи й блискавки на грішників. Найважливіше, що нещадній критиці він піддавав усе, що Мокк уважав нормальним і виправданим. У вживанні алкоголю й м’яса пастор Кребс убачав прямий шлях до виродження тіла й розуму, у курінні тютюну й питті кави — самознищення, а в заняттях спортом — змагання з тілесними спокусами. Щасливий виняток проповідник зробив для солодощів, а їхнє споживання виправдовував якоюсь фразою з Книги Второзаконня. Переслідуваний критикою, котру сприймав як особисту образу, Ебергард почувався чужим у власному домі. Закурюючи сигару, він перетворювався на злочинця, смакуючи каву — на дегенерата. Отож Мокк утримувався від будь-яких дискусій, відповідав скупо, а потім дружина дорікала йому, що він зневажає таку розумну людину.
Ебергард опинився в безвихідній ситуації, бо не хотів завдати болю Карен, яка в присутності пастора але світилася, і не міг зробити те, чого йому найбільше хотілося, а саме грубо раз і назавжди урвати Кребсові просторікування й вигнати його під три чорти. Сидів зі склянкою слабенького чаю, не зважуючись закурити, длубав виделкою пиріг і рахував то волосини, прилиплі до пасторової лисини, то удари, що їх вибивав великий годинник у вітальні.
Зараз чудовий виріб швейцарських годинникарів фірми Кінінґера вибив тричі, повідомляючи, що рівно за чверть години в їхні двері подзвонить втілення Непогрішимості. Марта Ґочолль поставила на столі сервіз, пиріг і чай. Карен, усміхаючись, глянула на Ебергарда й зробила голосніше радіо, яке передавало віденські вальси. І тут задзеленчав телефон.
— Може, це пастор Кребс? —