Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен
Коли почало світати, я сяк-так умився в гірській річці і попрямував до пастушої хижі, що виднілася неподалік. Мене знову почав мучити голод. Отара паслася десь у пагорбах, і дружина пастуха убивала час на самоті — на п’ять миль в окрузі не було жодної живої душі. Старенька виявилася бадьорою й відважною, і хоча злякалася при моїй появі, відразу схопилася за сокиру, повна рішучості пустити її в хід проти лиходія. Я сказав їй, що впав на схилі і розбився, хоча й не став уточнювати, де саме, і з мого вигляду вона зрозуміла, що я почуваюся гірше нікуди. Тут вона повела себе як добра самаритянка: вирішила не ставити зайвих питань, а налила мені кухоль молока, плеснувши туди трохи віскі, і дозволила посидіти біля кухонного вогнища. Вона хотіла промити і перев’язати моє плече, але воно так боліло, що я не дозволив їй навіть доторкнутися до нього.
Я не знаю, за кого вона мене прийняла — очевидно, за розкаяного грабіжника з великої дороги: коли я хотів заплатити їй за молоко і запропонував соверен, оскільки дрібніших монет у мене не було, вона тільки похитала головою і сказала щось на кшталт: «Віддайте його тому, кому він належить по праву». Я так обурено запротестував, що старенька, здається, усе ж таки повірила, що я не розбійник, бо взяла соверен і дала мені натомість новий теплий плед і старий капелюх свого чоловіка. Вона показала мені, як обгорнути пледом плечі, і коли я вийшов з хижі, я втілював собою образ корінного шотландця, що ніби зійшов з ілюстрації до віршів Роберта Бернса.
Так чи інакше, тепер у мене з’явився хоч якийсь одяг. І дуже доречно, тому що ближче до полудня погода змінилася — замрячив дрібний, але густий дощ. Я знайшов заглиблення під навислою скелею в закруті річки, де сухі стебла торішніх папоротей утворили щось на зразок ложа. Там мені вдалося поспати до настання темряви.
Коли я прокинувся, усе моє тіло страшенно затекло; плече наполегливо гриз біль, схожий на зубний. Я з’їв вівсяного коржа і шматок сиру, які дала мені на дорогу дружина пастуха, і перед самим настанням темряви рушив у путь.
Я гранично скорочу опис мук, що випали на мою долю в ту ніч серед мокрих пагорбів. Зірок, за якими я міг би тримати напрямок, не було видно — залишалося покладатися на те, що мені вдалося запам’ятати по карті. Я двічі збився зі шляху, кілька разів ледь не потонув у торф’яних болотах. Мені потрібно було пройти лише десяток миль по прямій, але через мої помилки тривалість маршруту збільшилася майже вдвічі. Останню частину шляху я здолав, зчепивши зуби і хитаючись від запаморочення і нудоти. І все-таки я дістався мети і на світанку постукав у двері хижі містера Тернбулла. Усе навколо огортав настільки густий туман, що з порога хижі не було видно навіть дорогу.
Мені відкрив сам містер Тернбулл — абсолютно тверезий, але не це було найпримітнішим. Він був одягнений у старий, але ретельно вичищений і випрасуваний чорний костюм. Голився він явно напередодні ввечері. Крім того, на ньому був лляний комірець, а в лівій руці він тримав кишенькову Біблію. Попервах він не впізнав мене.
— Хто ви такий і що вас занесло сюди в суботу вранці? — запитав він.
Виявляється, я абсолютно втратив лік часу. Отже, причиною настільки суворого вбрання була субота.
Мені так відчайдушно паморочилося в голові, що я не міг дібрати слів для зв’язної відповіді. Але тут Тернбулл згадав мене і зрозумів, що я сам не свій.
— Мої окуляри у вас? — запитав він.
Я дістав окуляри з кишені штанів і простягнув їх хазяїну.
— А ви, значить, за своїм плащем і жилетом, — сказав він. — Заходьте. Ох, та ви, я бачу, на ногах не стоїте! Тримайтеся, я доведу вас до стільця…
Тут я зрозумів, що у мене починається щось на зразок нападу малярії.
У моїх кістках сиділо безліч лихоманок, вогкою ніччю всі вони вилізли назовні, а від болю в плечі і тривалого впливу отруйного диму я будь-якої секунди міг втратити свідомість. В одну мить містер Тернбулл допоміг мені роздягнутися і вклав у ліжко в одній з двох комірок, що примикали до кухні…
Він виявився справжнім другом, цей старий дорожник: з тих друзів, що пізнаються в біді. Його дружина померла багато років тому, і з тих пір, як дочка вийшла заміж, він жив один.
Майже всі ті десять днів, що я провів у його оселі, він опікувався мною, як немовлям, і покірно виконував усю роботу з догляду, якого я потребував. А мені було потрібно тільки одне: щоб мене залишили у спокої, поки лихоманка не відступить сама собою. Коли жар спав, я виявив, що напад більш-менш благотворно вплинув на моє плече. Але в самій хворобі, звичайно, було мало хорошого, і хоча я виповз із ліжка вже через п’ять днів, устати на ноги мені вдалося далеко не відразу.
Щоранку Тернбулл ішов на роботу, залишивши мені порцію молока на день і зачинивши за собою двері. Повертаючись увечері, він мовчки сідав біля вогнища. За весь час моєї хвороби в окрузі не з’явилося жодної живої душі. А коли я почав одужувати, Тернбулл жодного разу не потурбував мене розпитуваннями. Він двічі або тричі приносив «Скотсмен» дводенної давнини, і я здогадався, що інтерес публіки до вбивства на Портленд-Плейс остаточно зійшов нанівець. Газета не промовила про нього жодного слова, зате на всі лади тлумачила про «Генеральну асамблею»[41] — наскільки я зрозумів, мова йшла про якесь церковне святкування.
Одного разу Тернбулл дістав із шухляди шафи, замкненої на чималий замок, мій пояс.
— Там у вас сила-силенна срібла, — сказав він. — Краще перерахуйте, боронь Боже щось зникло!
Він жодного разу не запитав, як мене звати. Я поцікавився, чи не приставав до нього хтось із розпитуваннями після того, як я провів той день на дорожніх роботах.
— Ага, був один тут, на моторі. Допитувався, хто мене тоді підміняв — я й глянь на нього, як на дурня сільського. Але він насідав, і
