Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

У своєму кабінеті редактор кивнув мені на стілець, стягнув шкіряний плащ, що блищав від води, ледь труснув ним.

— Не збагнеш погоду в цьому році. Дощ, сніг, зима, осінь… — плащ повис на вішакові в кутку, його господар усівся за столом. — І тебе, Кропива, не зрозумієш.

Розумніше промовчати. Нехай він виговориться.

— Я, по-моєму, тебе як людину просив закрити тему…

— А я хіба її піднімаю? Газета про це вже не пише…

— Знаєш, хто дзвонив мені додому вчора ввечері? — видно, що редактор накручує себе, злому говорити легше. — Начальник МУВС. Сам. Особисто. Йому, в свою чергу, подзвонив начальник РВВС і розповів, що журналіст Кропива самочинно, без дозволу відповідних інстанцій і порушуючи ряд законів, проводить якесь безглузде розслідування в студмістечку, і що його мета — спотворити факти і з допомогою засобів масової інформації звести наклеп на працівників міліції та прокуратури.

— І як я повинен на це реагувати? — втрутився я.

— Мені наплювати! — Хижняк грюкнув кулаком по столу, потім раптом знітився. — Вибач… Історія ця у мене вже, розумієш, у печінках… Що ти там твориш?

— Нічого особливого… Які закони я порушив?

— Він не сказав. Але раз говорить — значить, знає. І ще він сказав, що я, редактор, не можу навести лад у себе в колективі і вплинути на підлеглих.

— І що? Начальник МУВС може зняти вас із посади?

Я пошкодував, що сказав це. Історію про сина Хижняка знало все видавництво. Накурившись різної гидоти, він їхав на машині з подружкою, теж обкуреною. Машина була батькова, пацан не вписався в поворот і угробив «дев’ятку». Якби ж то тільки це — подружка потрапила в лікарню і лишилася калікою. Сам хлопчисько не постраждав. У його кишені знайшли пакет із травкою. Стаття і строк. Хижняк підключив усі свої зв’язки. Найприкріше — аварія, як підтвердилося під час розслідування, справді була нещасним випадком, і не будь при водієві наркотиків, усе б обійшлося. Справу вдалося зам’яти, сина Хижняк послав учитися до Харкова, один із знайомих банкірів виплатив потерпілій солідну компенсацію в обмін на безкоштовну рекламу в газеті протягом двох років… Усе це трапилося півтора роки тому. Ясно, що в ситуації, що склалася, на Хижняка будуть не без успіху давити.

— Ти насправді щось іще копаєш?

— Так. Але чисто для себе, Я ж казав — слідчому не вірю, та ви читали мою писанину…

— Вдалося що-небудь?

— Значить, вам теж цікаво?

Хижняк трошки послабив вузол краватки.

— Ні, Андрію, річ не в тім. Ти сам розумієш, що начальникові МУВС легко зі мною балакати. Просить тебе припинити дурні ігри я більше не буду. Тобі, я так розумію, просто нема чого робити. Так от, із понеділка поїдеш до Києва на фестиваль «Пісня, гітара і я». З нашого міста ще ціла група: учасники, спонсори, представники преси. Поїдеш від нашої газети. Все. Якщо не вгамуєшся — вибач, звільню к бісовій мамі, — він розвів руками.

До понеділка — п’ять днів. Устигну? Цікаво, звідки в райвідділі пронюхали?

— До речі, сьогодні о другій тебе хоче бачити начальник райвідділу. А тобі ще матеріал треба здати.

По дорозі до кабінету я зайшов до туалету і помив для чогось руки. Подивився на свою спантеличену фізіономію у дзеркало. Дзюрчання води з крану стимулювало роботу мізків.

Припущення надто неймовірне. Ігор. Без нього не обійшлося.

Полковник Мурашко хотів укинути до рота льодяник, але передумав і заховав до кишені.

— За що ви так не любите міліцію, Андрію Миколайовичу?

— Люблять жінок, батьків, хороші книжки, гарну музику… Нашу міліцію поважають чи не поважають. Поважають те, що заслуговує на довіру. А нашій міліції я не довіряю.

Задзвонив телефон. Мурашко не відреаґував, дивився на мене, як мені здавалося, з жалем.

— У мене нема бажання дискутувати з вами на цю тему. Ви можете не любити міліцію, але від дотримання законів це не звільняє.

— Цікаво, що ж я порушив?

— Та хоча б паспортний режим. Ви проживаєте без прописки. Раз, — він загнув палець. — Знімаєте квартиру без угоди про оренду. З ким ви там усно домовилися і кому платите — не важливо. Закону не дотримано, неприємності будуть у господаря, і він вас вижене. Два, — загнувся другий палець. — Але поки що це все дрібні адміністративні правопорушення. Згадаємо одну справу п’ятирічної давності. Адже саме через неї ви опинилися тут, у нашому місті. А, між іншим, слідство тоді велося поверхово, і багато на що заплющили очі. У вас там, по-моєму, зв’язок із організованою злочинністю тоді, здається, вбили людину… Ви чи не ви — яка різниця, хто тепер пам’ятає? Ви скажете — самооборона? І ви зможете це довести? Такі справи часто спливають, завжди з’являються нові факти… І строк давності ще не скоро вийде… Але це давнє… Згадайте Наталю Кущенко. Вбили її не ви, доведено, але ж ніхто не довів, що ви її не зґвалтували! Нещасна дівчина, зґвалтована перед смертю… Хоча з вас поки що й незаконного проживання досить…

Полковник Мурашко домігся свого — кожне його слово входило в мене, як цвях у живу плоть розіп’ятого холоднокровним катом.

— Мовчите? Продовжимо. Те, чим ви зараз займаєтеся в студмістечку, теж незаконно…

— Я проводжу журналістське розслідування.

— За чиїм завданням? Не чую? — голос його уже гримів. — Ваш редактор розцінює подібний факт як порушення трудової дисципліни. А ми як державна структура можемо притягнути вас до відповідальності за наклеп.

— На підставі чого?

— Того, що вже опубліковано, для початку досить. Сили нерівні, процес виграємо ми, на газету накладемо штраф, редактор буде не