Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

Я підбіг, ступивши на ходу в калюжу, нетерпляче рвонув на себе передні дверцята. За кермом — Ігор.

Якийсь час ми їли один одного очима. Нарешті він запитав:

— Куди їдемо?

— Нікуди! — я зібрався хряснути дверцятами.

— Сідай, підвезу. Чи боїшся?

Розумію, що все це дешева провокація, однак піддаюся і влаштовуюся поряд.

— Куди-небудь у центр.

Він кивнув. Машина рушила з місця і, доїхавши до найближчого перехрестя, розвернулася і помчала у зворотному напрямку.

— Е-е, ти куди?

— Сиди і не рипайся, — Ігор навіть не глянув у мій бік. — Я тебе навмисне шукав, побалакати треба.

— Так могли б на місці побалакати чи по дорозі…

Він мовчки додав швидкості. Мені чомусь не було страшно. Нерви, зрозуміло, напружилися, і руки через це зрадницьки трусяться, але я міцно стиснув кулаки, нігті врізалися в долоні, тремтіння потроху вщухло.

— Ну, говори тепер. Я не питаю про що — здогадуюсь.

— Розумний! Тільки ще розумнішим будеш, коли припиниш порпатися у цій брудній справі.

Я звернув увагу, що ми виїжджаємо за межі міста. Промайнув останній дім, почалася лісосмуга.

— Дівчисько твоє сп’яну і з дурості зв’язалося з п’яним барменом Юрком. Тільки до кінця грати не схотіла, він розлютився і вирішив покарати шалаву.

— Ти базар взагалі-то фільтруй!

— Коротше, він її приклав, вона тікати, хіпіж підняла, а коли менти наспіли — маньяка вигадала. Не розказувати ж правду, сам розумієш! А лягаві раді старатися, серійного вбивцю спіймали. Так усе було?

Ігор натиснув на гальма. Машина зупинилася біля узбіччя.

— Одного не збагну, — вів далі я. — Якого хріна ти її взявся відмазувати? Гаразд, признається вона, що збрехала, Юрка доведеться звільнити, а в неї будуть неприємності. Тільки тобі яка до всього цього печаль? Чи Юрко тобі заважає чимось, і ти хочеш його втопити, чи…

— Заткнися, — коротко кинув Ігор і повернувся до мене всім корпусом. — Тепер я говоритиму, а ти слухай уважно. Я не хочу, аби в моєї подруги були неприємності. Чому — хай тебе це не гребе. Те, що ти нагородив Мухтарові — туфта рідкісна. Граєш відбій, і в наших краях тебе більше бачити не повинні. Та й тобі самому не захочеться — вдруге морочити собі яйця Мухтар не дозволить, і дорога сюди тобі буде точно заказана. Ясно?

— А якщо я доведу, що правий, якщо менти лопухнуться, а твоя баба опиниться під слідством — запросто тобі можуть співучасть приписати? Що тоді?

— «Тоді» не буде. Буде зараз.

Ніж у його руці з’явився немовби з повітря. Лезо застигло у кількох міліметрах від мого горла. Я мимоволі відсахнувся, стукнувся головою об скло дверцят.

— Віриш, що я тебе зараз зроблю, викину трупа в лісі — і вбивцю твого зроду не знайдуть? — лезо піднялося на рівень очей. — Або очі повиколюю і викину тут?

Дуже хотілося зажмуритися, я навіть блимнув очима, але потім нахабно втупився навіть не на вістря — просто в очі Ігоря.

— Чого вилупився? Віриш чи ні?

Дивуючись власному спокою, я відвів його руку з ножем ледь у бік. Він теж явно здивувався, рука опустилася на рівень мого живота, і вістря легенько кольнуло.

— Вірю. Та невже баба варта того, щоб через неї таку статтю на себе вішати? Не розумію я…

Ніж зник. Я не втримався і зітхнув із полегшенням. Ігореві сподобалася така реакція, і взагалі тепер він дивився на мене із зацікавленістю.

— Гаразд, — промовив він. — Вилазь.

Я мовчки вибрався під дощ. Машина розвернулася, дверцята збоку водія прочинилися.

— Я тебе попередив, козел. Граюся з тобою в останній раз. Будеш продовжувати свою бодягу — пошкодуєш, це я тобі обіцяю.

Стоячи посеред шосе, зіщулившись і глибоко запхавши руки до кишень куртки, я проводжав поглядом задні вогники машини, що швидко віддалялася.

Хвилин двадцять я впевнено і бадьоро крокував у бік міста. Потім вдалося зупинити машину, «ЗіЛ», що їхав до міста. Водила, мужик років сорока, підібрав мене зі співчуттям, і я розповів зворушливу історію про те, як до моєї подруги, медички з поблизького села, повернувся із зони брат-бандюга, як я йому не сподобався і як довелося драпати пішки в ніч. Водила поматюкав кримінального родича, висадив мене неподалік центру, великодушно не взяв грошей. Додому я дістався на таксі, тут теж пощастило.

Юлька, як і обіцяла, ночувати не з’явилася. І хоча була вже майже година ночі, я все ж таки вирішив прийняти ванну, а поки вода набігала, їв копчену курку і думав, чим мені може стати на заваді Ігор. І як з ним у такому випадку боротися.

Припустімо, він насправді не переслідує інших інтересів, окрім як вигородити свою подружку… Стоп-стоп, тут не лише у подружці справа! Усе просто: якщо її притиснуть, вона ні до кого іншого, окрім як до нього, Ігорка, не побіжить за захистом, і приведе до нього лягавих. Він може відхреститися від неї, вона ж ніколи, таке закатає від люті — всім мало місця буде! І якщо він, падлюка, плюне і не захоче її рятувати, вона його запросто втопить. Так що кохання тут і не ночувало… Далі: рятуючи свою шкуру, чим реально Ігорко може загрожувати мені? Банально зарізати чи застрелити? Надто по-дурному, а він — хлопець не без клепки. Припустімо, вб’є він мене, добре. І міліція почне розшук, бо просто так зам’яти справу не дадуть, я не переоцінюю свою значимість, але газета обов’язково бучу здійме. Де шукати — зрозуміють одразу, не секрет же, чим я останнім часом займався. Якщо розшук вийде на Мухтара, той відразу розчовпає, звідки вітер віє, і того-таки Ігорка на амбразуру кине.