Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

Максим під ручку зі своєю без смаку одягненою дружиною стояли під парасолею. Я тупцяв під мокрим снігом близько години, перш ніж вони з’явилися на зупинці. І раптом Юлька! Вона переходила дорогу до автобусної зупинки. На неї важко було не звернути увагу, і голови присутніх майже синхронно повернулися в її бік. Спочатку дивилися з цікавістю — схоже, дівчиськові до фені мерзенна погода. А потім хлопці витріщилися на Юльку захоплено, дівчата — з презирством і заздрістю. Я приклеївся поглядом до Максима, і мені передалася його напруга. Та мізансцена, що розігралася на моїх очах, за будь-яких інших обставин не привернула б нічиєї уваги, власне кажучи, нічого екстраординарного не сталося, але я бачив, що Максим, на якусь мить повернувши голову в бік приманки, відвернувся і демонстративно, якось неприродно втупився поглядом у бетонний паркан, а його дружина, теж скосувавши в той бік, ще щільніше притислася до чоловіка і міцніше стиснула його руку. По-моєму, вона підняла на коханого сповнені вдячності очі. Ти, Кропиво, підганяєш задачку під відповідь. Тобі не здається, хлопче? Та ні ж бо! Він клюнув! Не заковтнув, а клюнув! Клюнув!

Тим часом вистава йшла згідно з сценарієм. З-за повороту хвацько вирулила зелена «вольвочка», гальмонула саме біля Юльки, Алик вистрибнув Юльці навперейми, а через мить з боку водія з’явився Маленький Алик, обидва не приховували того, що образу лише зображали.

— Е, красівая, так падажди, слухай! — Алик артистично зобразив рукою шлагбаум. — Давай довеземо, да?

— Грошей у вас не стане мене довезти! — Юлька, не стишуючи ходу, грудями протаранила руку-шлаґбаум.

— Ображаєш, слухай! — вигукнув Алик. — Нормально все буде, е!

Якщо Юлька така з усіма своїми численними кавалерами —

я їх розумію.

Юлька зупинилася, крутонулася навколо своєї осі, поли плаща здулися вітрилами.

— Ой, дістали! З тобою легше поїхати, ніж від тебе відчепитися! До центру!

Підбори проклацали до машини, зачинились передні дверцята, білий плащ заповнив собою, здавалося, весь салон.

Маленький Алик негайно опинився за кермом, а Алик заскочив на заднє сидіння мало не на ходу. «Вольво» зірвалося з місця, наче за сигналом зі стартового пістолета, машину провело довге багатоголосе зітхання, чоловічий голос у натовпі нестримано матюкнувся. Така реакція — як аплодисменти. П’ять балів!

Максим нахилив голову і торкнувся губами скроні своєї дружини, яка — не здалося мені, не здалося! — ще щільніше притислася до нього.

Через п’ять хвилин підійшов автобус.

Події вечора того ж дня і двох наступних днів мені переповіла Юлька, оскільки я не повинен був брати в них безпосередню участь. Я лише придумав щось на зразок сценарію для театру одного актора — Юльки. Обидвоє Аликів і ще купа народу виконували другорядні, чисто декоративні ролі, як вказується у ремарках — «школярі й городяни».

— Він точно хворий, Андрійку, я тобі кажу! Не знаю, маньяк він чи ні, але що в нього щось із довбешкою не в порядку — це точно! Коротше, ковтнула я пару грамів для запаху, Алика під руку — і просто в його кімнату кулаком тарабаню. Сам двері відчинив, і по морді видно — упізнав мене. Його аж перекосило! Я перепросилася, мовляв, барменську шукаю, Сашкову. Він мені так пальцем тицьнув у той бік, а погляд — просто як гіперболоїд інженера Гаріна! І одразу двері закрив! Ми з Аликом тарабанимо у Сашкову кімнату, покричали трохи, гармидер на весь поверх! Коротше, там уже все приготовано, народ зібрався, погуділи — майже як насправді. Ну, скажу тобі, хлопці пристойно себе поводили, пішли тихо, щоб ніхто не чув, що розходяться, залишили мені кімнату… Вранці в умивалці я його жінку зустріла — так вона відвернулася! Після того мене вже зло взяло, і я серйозно вирішила їх дістати… Коротше, Сашко-бармен зранку, як і належить, до наших друзів постукав і делікатно так попросив: дівчина, мовляв, увечері за ключем прийде, так передайте, будь ласка, а то нема більше кому залишити… Взяв Максик, зубами скреготнув, але куди діватися! Я ввечері з’явилася — він мені ключі ледь не в обличчя кинув. Ну й почалося потім, самій весело! Під вечір народу в кімнату набилася купа, пацани топали, як стадо мустангів. Коротше, зображували бордель дуже активно. Зранку я з усіма віталася в умивалці, старанно зображала жорстокий бодун, а Валя, жінка Максима, зазирнула, побачила, що я вмиваюся — і вийшла. Не може вона в одному приміщенні з такою, як я, пику свою товсту вмивати! Не знаю, хочуть вони мене, таку погану, вбити, чи ні, але те, що вони мене терпіти не можуть — цього ми домоглися. Знаєш, ніколи не думала, що злість людську можна фізично відчувати… Проходжу повз цього Максима — він очі відводить, але відчуваю — дивиться в спину, неначе штовхає поглядом. У мене спина навіть свербіти почала, чесне слово! Вчора ввечері номер відмочила! Бачу — йде ця парочка під ручку в гастроном, пішла за ними. Макарони купують. Вона його макаронами годує, з рибними консервами і тушонкою. Кожен день порожні бляшанки і упаковки з-під макаронних виробів викидають. Їй чи готувати ліньки, чи вона не вміє… Гаразд, це не важливо. Почекала я трохи, покрутилася, щоб мене помітили, а потім підійшла — і жвавенько так обидвом: «Привіт, сусіди! Позичте грошей до вечора, на шампанське не вистачає!» Такий цирк вийшов, я тобі кажу! В чотири ока — луп-луп, роти пороззявляли, перезирнулися, і хором: «Немає нічого!» Я плічком знизала і пішла на вихід, а за спиною почула, як Максим голосним шепотом матюкнувся на мою адресу. І жінки своєї скромниці не посоромився!

Цікаво, як далеко можна зайти з усім цим? Взагалі-то будь-яку людину можна так дістати, що рука сама до зброї потягнеться. Мене один мужик одного разу так дістав своїми зазіханнями — убила б гада, чесне слово… І Максим