Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Який Серьога? Ви помилились, напевне, — голос був якийсь переляканий.

— А нам сказали, він у сто сорок шостій живе, — я старанно зображував підпилого гуляку, а Алла повисла на моїй руці в ролі веселої подружки.

— Ви помилилися. Тут такий не живе.

Двері зачиняються. Ще шість кімнат лишилося.

План простий: ми приблизно знали, кого шукаємо, міліцейський опис міцно в’ївся мені в пам’ять. Беремо блок, у якому живуть бармени, і сусідній, через коридор. У блоці чотири кімнати. Барменську відкидаємо, лишається усього сім на два блоки. Сьогодні неділя, всі сидять дома, у частині кімнат — сімейні пари. Та навряд чи в нашого вбивці є дружина. При його підході до жіночої статі! Або ми автоматично виключаємо з числа підозрюваних сімейні пари, і наше коло значно звужується, або ж ми знову не там шукаємо.

Ми зображуємо підпилу парочку, яка шукає друзів. Я навіть тримаю в руках пляшку шампанського.

Ліворуч від очкарика відчинила товста молода жінка із сумним виразом обличчя. Коротко й без усякого смаку пострижена, неохайний блакитний халат, розтоптані капці, жує щось. Серьога тут не живе, такого вона не знає. До побачення.

Третя спроба. І остання в цьому блоці. Постукали, двері відчинилися. Виткнулася собача морда, за нею хазяїн звичайний, у спортивному костюмі. Руки маленькі. Не він.

— Чара, геть! — звелів собаці хлопець, і пес заховався. Хлопець запитально подивився на нас.

Розповідаю казку про Серьогу. Такого тут нема. Вибачте.

У сусідньому блоці — теж нічого. В одній кімнаті живуть двоє дівчаток, далі кругом сім’ї. Повне фіаско.

— Я знав, що нічого з цього не буде, — пробурчав я на вулиці, закутуючи шию шарфом, захищаючись від холодного листопадового вітру.

— Спробувати ми мусили, — з Алли теж вітер видув вчорашню переможну ейфорію.

Гаразд, програвати треба гідно. Не сищик я, нічого не поробиш. Завтра збираю своє манаття — і гайда. На роботу треба, і забути про все… Хоча розумію: довго ще мені буде снитися обличчя Юри Кріпака, а кожен телефонний дзвінок примусить мене смикатися — адже я знаю, що вбивця на свободі.

У понеділок зранку випав перший сніг. Дрібний і мокрий, він миттю танув, зливаючись із чорною грязюкою асфальту. Для середини листопада така погода звична — природа нагадує, що зима — ось вона, що скоро Новий рік і, можливо, зміниться життя кожного. У всякому разі, у мене з листопадовим снігом такі асоціації.

Усі ми чекаємо змін на краще, і мене перший сніг радував завжди. Але зараз, стоячи на автобусній зупинці, я перебував у недоброму гуморі. Думки, які я вперто гнав від себе, уперто поверталися.

Знайоме обличчя, добре, хоч можна переключитися. Я почав згадувати, де бачив молодицю у теплій вовняній хустці і пуховикові кольору канарки, яка саме підійшла до зупинки, тримаючи під руку супутника. Де я її бачив? Зовсім же недавно!

Вчора!

І згадавши, я тут же звернув увагу на її супутника. Він нагадував ведмедя: ступав важко, клишоного, незграбно, риси обличчя — як у Собакевича. Зросту середнього, але природа рознесла його вшир. Могутні плечі, міцні ноги, сильні руки. Від нього за кілометр віяло неприборканою дикою тваринною силою! Стоп, руки… Я усвідомлював, що поїдаю їх очима, що непристойно так витріщатися на людей, але…

Він без рукавичок. Величезні — чи мені так здається? — п’ятірні стирчать із рукавів пальта. На пальці — обручка, значить, поряд із ним дружина. Це — сусідка очкарика і хлопця з собакою Чарою. Живе — живуть! — в одному блоці із барменами з «Зодіаку» Юрком і Сашком. Ота неохайна товста жінка у блакитному халаті — його дружина.

Спокійніше, Кропива. Дивися в інший бік. Тепер згадай — ти вже лопухнувся кілька разів. Чи не підганяєш ти задачку під тобою ж вигадану відповідь? Сліди на мокрій землі, сліди пальців на шиї — ось за якими ознаками склали опис можливого — можливого! — вбивці. Чому воно повинно відповідати дійсності?

Тільки тому, що під цей безглуздий опис підпадає хлопець, який живе з дружиною в одному блоці із барменами з «Зодіаку»?

Ні, не лише тому. Вчора я бачив його дружину. Його жінку. Він убиває вродливих, позбавлених комплексів (знову ж таки твої, Кропива, припущення!) дівчат, історії про яких чує від сусідів. У нього багато власних комплексів, головний з яких — його дружина. Так, шматочки мозаїки починають припасовуватися… Це ВІН! Не скажу, що сумнівів нема — є сумніви. Та щось мені підказувало з глибин підсвідомості — це він.

Підійшов автобус. Двоє увійшли передніми дверима, я пропхався назад.

— Як здоров’я?

Це Тітонька Коняка.

— Та нормально взагалі-то, дякую.

— А що, за ті дні, поки протікала хвороба, важко було виспатися?

Справді, сьогодні я побив особистий рекорд по запізненнях —

аж на дві години.

— Я дзвонив, що затримуюся. Тут, до речі, нікого не було, і я дзвонив на приймальну.

— Звичайно, не було. Усі були на летючці. Справами, між іншим, займалися.

Я теж не гуляв — стежив за своїми підозрюваними. Вони розійшлися в центрі. Вона рушила до університету, а він — до бібліотеки, куди мене не пустили через відсутність читацького квитка.

Валерка покрутив пальцем біля того місця, де в мене ще позначався синець.

— Знову нарвався?

— Ой, солдате, не питай. Що ви тут без мене накоїли?

— Без тебе, Андрюха, вся робота стоїть, ти ж знаєш. Тобі, між іншим, Юлька дзвонила.

Юльку знала вся редакція. Тетянка трохи ревнувала, хоча я й переконував її, що підстав для цього нема.

— Коли?