Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

Він замовк і певний час уважно дивився на колег. Це були офіцери з багаторічним стажем, досвідчені, обізнані як з криміналістичною технікою, так і з психологією злочинців. Кожен мав вищу освіту, дехто закінчив Академію Міністерства внутрішніх справ. Вони з'їхалися сюди з усіх воєводських управлінь, знали свою роботу й на підтримку слів полковника самі могли навести десятки прикладів. Він про це знав, але хотів зібрати цих людей докупи, якось схарактеризувати становище, а потім разом з ними обміркувати подальші дії.

Як і кожен з них, він відчував у серці гіркоту, гнів, розчарування. І він, як оці люди, врятував не одне життя, затримав не одного злодія, грабіжника, п'яного, хулігана, розбишаку, повертав власникам пограбоване майно, запобігав нападам, знаходив убивць. А зараз, на думку декого, а може, й багатьох, з цим уже не варто було рахуватися. Все це перекреслили грубою рискою забуття, наче воно ніколи й не існувало. Незнані люди — а може, й не такі вже незнані — промовляли до нього, до офіцерів і сержантів мовою листівок, бюлетенів, написів, на мурах: «Ви не потрібні! Нікому — ніколи — ні для чого!» І так тепер казали навіть ті, хто сам звертався по допомогу міліції, коли хтось їх обікрав, зґвалтував жінку, замордував брата чи матір, побив без усякого приводу.

Але нічого цього люди нині не хотіли пам'ятати.

— Ну, гаразд. Я розумію, всім важко, — закінчив полковник свої думки вголос — Ми повинні виконувати свій службовий обов'язок, подобається це комусь чи ні. Відпусток не буде. Ситуація така, що потрібно рятувати громадян. Рятувати країну. Рятувати від цілковитої анархії й насильства злочинних елементів. — Він знов обвів поглядом зал і різко додав: — Це наказ, колеги!

Ніч була безмісячна й холодна. Зелений обшарпаний «фіат-125» зупинився на галявині. Водій у темних окулярах виліз із машини і підсвітив собі ліхтариком, хоча до потаємного входу в скарбницю міг потрапити навіть із заплющеними очима. Проте він побоювався, Що послизнеться на вологому від дощу камінні і може розбити на друзки дві чудові кришталеві вази, які ніс у торбі.

Водій швидко знайшов дверцята, відчинив і ввійшов до підвалу. З непідробним задоволенням помилувався візерунчастими, майстерно різьбленими вазами, що в світлі лампи мінились усіма кольорами веселки. Потім озирнувся, шукаючи для них найкращого місця, — й раптом застиг. Щось його занепокоїло, він скоріше вгадав, ніж почув там, нагорі, шарудіння, можливо, крізь вентиляційний отвір, бо дверцята були замкнені зсередини.

Якусь мить він дослухався. Звук повторився вдруге — щось наче тернулось об машину чи камінь. Звір?.. А може — людина?

Про пістолет годі було й думати, бо не мав глушника, через те водій дістав невелику свинцеву трубу, що про всяк випадок завжди лежала напоготові. Потім загасив лампу, взяв маленького ліхтарика з блакитним склом — цей ліхтарик давав мінімальний пучок світла, безшумно прочинив дверцята й навіть, не вийшов, а виповз надвір.

І тут збагнув, що сталося. Він забув, хоча з ним такого ще ніколи не траплялося, вимкнути фари, та ще й найяскравіші! Отже, «фіата» було видно здалеку, аж з лісової дороги. Хтось побачив машину й прийшов, а тепер, нахилившись, стояв біля багажника й намагався прочитати номер.

Власник скарбу мусив діяти негайно. Він підкрався ближче, рвучко випростався й, перш ніж той устиг зреагувати, наніс сильний удар по голові, потім ще один — по потилиці, а коли незнайомець упав, то ще кілька ударів по обличчі — але їх той уже не відчув…

Чоловік у темних окулярах аж закехався. Йому спало на думку, що перехожий міг бути не сам, тому відкинув трубку й зняв пістолет із запобіжника. Але навкруги панувала тиша, порушувана лише шурхотінням крапель, що час від часу спадали з мокрого листя. Він постояв кілька хвилин, сторожко наслухаючн. Потім вимкнув фари, знову трохи послухав і нарешті дійшов висновку, що більше нікого поблизу нема.

Час було поміркувати, що робити далі. Трохи подумавши, він схилився й ворухнув мертве тіло, тоді затяг його до підвалу й кинув на долівку, паче лантух з картоплею. Замкнувши дверцята зсередини, сів біля столу відпочити. Що таке фізичне зусилля, водій «фіата» давно забув, хоча й мав ніби добрі м'язи. Він байдуже глянув на спотворене обличчя людини, яку вбив лише через те, що вона могла стати небезпечним свідком.

Відпочивши, водій став навколішки біля мерця і обстежив вміст його кишень — хотів дізнатися, ким був убитий, це могло стати в нагоді. Витяг паспорта. Даніель Мрозік, неодружений, живе у Варшаві… вулиця… будинок номер… двадцять шість років. На четвертій сторінці стояв штамп великої варшавської фабрики. Небіжчик міг бути робітником, службовцем, інженером… У другій кишені водій «фіата» знайшов службове посвідчення із зазначенням посади Данієля Мрозіка — механік. Пачка «Мальборо», запальничка, хустинка, кілька автобусних і трамвайних талонів, використаний залізничний квиток. Ключі — мабуть, від квартири. Темпі окуляри, розтрощені ударом. На руці золотий чи позолочений годинник «Омега». На шиї — ланцюжок з медальйоном.

Він розклав усе це на столі, подумав, потім швидко згорнув у пластикову торбинку й вийшов на галявину, прихопивши лопату. В густій траві між камінням і деревами викопав яму, вкинув торбинку, засипав землею, дбайливо вкрив травою і листям.

Повернувшись до підвалу, водій «фіата» глянув на годинник: шість хвилин на другу. Найкращий час робити те, що зібрався. Він загорнув тіло в брезент, який возив у машині, перев'язав мотузкою, витяг на галявину й ледве вмостив у багажнику. Тоді освітив ліхтариком те місце, де Данієль Мрозік отримав смертельний удар, — на траві темніло кілька плям. Водій негайно повиривав закривавлені рослини, засипав листям та гілками й поклав зверху кілька каменів. Так, тепер усе було гаразд.

Він ще раз зійшов до підвалу, старанно оглянув долівку, витер сліди крові, сипонув туди жменю піску та цегляної потерті, про всяк випадок вилив трохи нітроемалевої фарби, тоді погасив лампу й вийшов.

Йому був добре знайомий невеличкий ставок, береги якого рясно вкривав очерет; інколи водій там рибалив. Ставок був у лісовій гущавині, мало хто туди заглядав — щоб потрапити до ставка, довелося б іти добрих кілька кілометрів, продираючись крізь кущі дикої малини та ожини, між вільшинами та осиками. Але