Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська
— Так, — неохоче визнала вона. — В мене лишалися приховані дві двадцятидоларові монети, царська десятка й дукат.
Він утупився в неї круглими очима.
— Скільки тобі за це дали?
— Досить багато. Сто двадцять тисяч! — гордовито відповіла жінка. — Отже, вистачило, що й лиши…
Казик вибухнув таким нестримним реготом, що на нього заозиралися від усіх столиків. Він довго не міг заспокоїтись, аж сльози з'явилися на очах; нарешті вгамувався, пестливо поплескав її по щоці й сказав:
— Ох, ти моє наївне дурненьке дівчисько! Чому ж ти не порадилася зі мною, перш ніж піти до шахрая?
— Як це «шахрая»?! — обурилася вона. — Це мій знайомий ювелір, він мене не ошукуватиме!
— Дівчинко моя, він тебе ошукав, та ще й як! Скористався з того, що ти абсолютно не розумієшся ні на цінах, ані на вартості монет. Тобі відомо, що лише за одну золоту двадцятидоларівку можна одержати двісті двадцять або й двісті тридцять тисяч? За одну! А ти йому продала дві, та ще й царську десятку та дуката! Він мусив дати тобі за це щонайменше півмільйона!
Моніці стало млосно. Вона ковтнула кави й витерла спітніле чоло.
— Не може бути… — ледь чутно пробелькотіла вона.
— Уяви собі, що може, — безжально відповів коханець. — Коли маєш справу з повною ідіоткою, то на ній можна заробити добрячі гроші. Ех, Моніко… Ти втратила купу грошей. Ну чому ти мені не зателефонувала?.. Гаразд, облишмо. Скажи, хто він такий?
— Уранці поїду до нього, — вирішила жінка. — Нехай сплатить, скільки належить.
— Ні, люба, давай удвох. Зустрінемось о пів на одинадцяту в цьому ж кафе. Я тобі допоможу.
Наступного дня, кілька хвилин по одинадцятій, «вольво» зупинився перед невеличкою ювелірною майстернею на Волі[4].
— Це тут? — спитав Казимир, придивляючись до благенької, припалої пилом вітрини. — Щось воно дуже вбого виглядає…
Вони ввійшли до майстерні. Крім хазяїна, в приміщенні нікого не було. Він сидів біля столу, захаращеного всіляким мотлохом. Побачивши відвідувачів, підвів голову й чемно спитав:
— Чим можу служити?
— Хіба ви мене не впізнали? — здивувалася Моніка.
— Пробачте, але… — він пильно придивився до жінки, потім збентежено похитав головою. — Ви щось здавали мені у ремонт?
— Та що ви таке кажете, пане Владеку! Що за безглузді жарти! — нетерпляче вигукнула Моніка. — Ми ж із вами знайомі щонайменше рік, як не більше!
Казимир вирішив, що йому час утрутитися.
— Нещодавно ви купили в цієї дами дві золоті двадцятидоларівки, царську десятку й дукати, — різко сказав він. — Вона за це отримала сто двадцять тисяч, хоча вам відомо…
— Вибачте, але це якась нісенітниця! — Ювелір підвівся і став за прилавком. — Не заперечую, можливо, я колись мав приємність познайомитися з цією дамою, хоча зараз не можу цього пригадати. Але я зроду не купував у неї золотих монет. Я такими справами не займаюся, я не такий заможний, щоб одразу викласти кілька сотень тисяч злотих. Гадаю, ви помилилися адресою.
Казимир спохмурнів, переводячи погляд то на ювеліра, то на Моніку. Його самовпевненість дещо пригасла.
— Слухай, може, ти справді помилилась адресою? — напівпошепки звернувся він до жінки.
— Та ти що! — роздратовано відповіла Моніка. — Я при своїй пам'яті, просто цей шахрай, цей…
— О, перепрошую! — Ювелір підвищив голос. — Я не дозволю себе ображати. Зараз викличу міліцію й поскаржуся. Нехай негайно проведуть обшук як у майстерні, так і в помешканні. Гарантую — вони не знайдуть ніяких золотих монет, бо їх там ніколи не було. Тому дозвольте побажати вам усього найкращого! — Він вийшов з-за прилавка, навстіж відчинив двері й промовистим рухом запропонував обом залишити майстерню.
— Чи бачив хто, як ти продавала йому монети? — спитав Казик, розгублено дивлячись на Моніку.
— Ні.
— І розписки він тобі не давав?
— Ти що, жартуєш? Хіба в таких справах дають розписки?
— Тоді, люба… нічого не вдієш. Доведеться йти звідси. Було чи не було — тепер однаково не доведеш.
Ювелір провів їх глузливою посмішкою й грюкнув дверима. Якийсь час вони стояли біля машини, не знаючи, що робити.
— Моніко, чи твоєму чоловікові відомо про ваше знайомство з ювеліром? Він міг би у разі потреби засвідчити, що в тебе справді були такі коштовності.
Жінка перелякалася. Вона ж не казала коханцеві, кому насправді належали монети.
— Нізащо в світі! — скрикнула вона. — Яцек не повинен про це дізнатися — ні про монети, ні про ювеліра.
Казик поглянув на неї, відкопилив губу й глузливо проказав:
— Зізнайся, він був твоїм коханцем?
— Тоді я ще не знала тебе, — неохоче відповіла жінка.
— А коштовності поцупила в чоловіка?
Моніка відвернулася, щоб він не бачив її обличчя. Потім ускочила в машину й рушила так швидко, що він лишився стояти на тротуарі, й досі глузливо посміхаючись.
Скупник чекав. Той, з ким він умовився, досі не підводив, але як ти вгадаєш, удався грабіж, чи ні? Щоправда, цей рудий спритний злодій умів забратися і в неприступні приміщення, пролізти мишачою норою. В нього були тендітні жіночі руки з тонкими пальцями, на які він натягував тонесенькі рукавички. Злодій мав прізвисько Оператор, і скупникові інколи спадало на думку, що, якби цього чоловіка свого часу скерували на іншу стежку, з нього, можливо, виріс би відмінний хірург.
Скупник знав, де сьогодні вночі мав «працювати» злодій, але гарантувати успіх піхто не міг. Проте Оператор вирішив спробувати — йому були вкрай потрібні гроші.
