Заборонена кімната - Фред Унгер

— Так де горить?

Я виклав йому все, що мав на серці. Щоправда, обмежився основними фактами: втеча Хайнке-Штудера, арешт Удена, телефонний дзвінок директора тюрми, свідчення його гостей. Більше нічого. Було б нерозумно перевантажувати його подробицями.

Мебіус задумливо похитав головою.

— Погана історія. Ну, і як ви гадаєте, що саме я можу для вас зробити?

— Гадаю, що ви або ваші співробітники погодилися б оглянути будинок директора. Крім того, ще оці два лікарі й архітектор. Я певен, що директор телефонував. Але в мене немає доказів. Навіть побічних.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Побічних? Що таке врешті-решт побічні докази? Фікція, створена адвокатами. Вам потрібні прямі докази.

Мебіус підвівся з гойдалки, підійшов до вікна. Подивився на вулицю. Коли повернувся, обличчя його було надзвичайно серйозне.

— Я охоче допоміг би вам. Але не можу. Не хочу мати нічого спільного з цією справою. Розумієте?

Я збентежився. Про те, що Мебіус може відмовитися і не подумав.

— Роботи ж зовсім небагато, — благально сказав я. — А з грошима ми теж уладнаємо.

Він похитав головою.

— Гроші? Ось ви кажете — гроші. З ними можна зробити, дуже багато, правда? За них можна навіть людей купувати. Адвокатів, суддів, жінок… Ні, я справді не можу вам допомогти. Хотів би, але не можу.

Мебіус відірвався од вікна, підтягнув до себе крісло-гойдалку і сів на бильце. Його обличчя наблизилося впритул до мого.

— Послухайте-но. Я міг би поставитися до цієї справи легко. Міг сказати, що беруся за неї, потім прислав би вам добрячий рахунок. І все. Користі ж для вас ніякої: адже я працюю без гарантованого успіху. — Він зітхнув. — Я не ділок і, мабуть, ніколи ним не стану. Я надто чесний для цього. Тому і кажу вам відверто: ні. Це все, що я можу для вас зробити.

— Ви боїтеся?

— Мене вже одного разу виперли за двері, і я не хочу, щоб мені зовсім заборонили працювати. В мене сім'я.

— Але ж ви тепер самостійна людина.

Мебіус сердито пирхнув носом.

— Ви знаєте, від чого залежить існування приватного детектива? Від ліцензії. А ліцензія залежить від поліції. І юстиції. І адвокатів. Мене не полюбляють, але терплять. Ви ж напевно уявляєте собі, кого зважилися узяти за горло?

— Гадаю, що так.

— Ну от. Тоді мусите також знати, хто сидить у нашій поліції. І в судах. І серед адвокатів. Ну?

У принципі він мав рацію. Вони можуть, якщо забажають, скрутити йому в'язи. Привід завжди знайдеться. Скаржитися ні до чого. Закон, як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Навіть проти самого закону.

— Шкода! — сказав я. — Я справді розраховував на вас. А «Аргус»…

— Тільки не вони! — перебив він мене. — Ні в якому разі не звертайтеся до «Аргусу». Не робіть собі нещастя, чоловіче!

Він обійшов письмовий стіл, дістав термос і дві чайних склянки, налив і простягнув одну мені.

— Хіба ви не знаєте, де був Сметс до 1945 року?

— Ні.

— В СД. Економічний спецвідділ при шостому управлінні. Таємне з найтаємнішого. Будьмо!

— Ви думаєте, що… — невпевнено почав я.

— Що я думаю, — грубо обірвав він мене, — то вже інша справа… Я хочу лише порадити: якщо вам потрібна допомога, йдіть до друзів. Не звертайтесь до тих, кого добре не знаєте. Обережно! Ви ризикуєте більше, ніж гадаєте.

— Справи не такі вже й погані, як воно здається на перший погляд. Звичайно, доведеться повоювати…

— Не робіть собі ілюзій, чоловіче. Чули про Евальда Петерса? Він помер у тюремній камері при загадкових обставинах. А Хайде-Заваде? Також знайшли мертвим у камері. А його приятель Тільман, який нібито впав з вікна? Або Едо Остерльох, який, мовляв, утопився?

— На жаль, — сказав я, — самогубства в нас не винятковість.

— То правда, — глузливо промовив він, — особливо серед колишніх нацистів та есесівців, людей з чутливими сентиментальними душами. Вони десятками роблять собі харакірі, коли хтось зазіха на їхню репутацію. А може, — він нахилився і втупився в мене очима, — а може, хтось побоюється, що вони можуть дещо розповісти, вибовкати таємниці й прочинити двері до тієї кімнати, вхід у яку суворо заборонений для нас, смертних?

— Ви перебільшуєте, — заперечив я. — Часи змінилися.

— Вибачте! Цього я не знав. Гадав, що нацистська «Тиха допомога» ще існує. Виходить, розпуск «ОДЕССИ»[4] залишився поза моєю увагою.

— А що воно таке?

— «ОДЕССА»? «Організація колишніх членів СС». Хіба не чули про таку?

— Ніколи.

— Тоді добре. Займайтеся-но вашою справою. І швидко познайомитеся з цими панами. Навіть маючи впливового дядька.

Мебіус ходив по кімнаті з кутка в куток, роздратовано хитаючи головою.

— На вашому місці я б усе це облишив. Хай іде само по собі. Все одно нічого не зміните, лише накличете нещастя на себе та інших. Навіщо? Послухайте мене — потім дякуватимете.

Я похитав головою.

— Певний, що ви бажаєте мені добра. Але так не годиться. Я пообіцяв дівчині допомогти.

Він налив знову.

— Pacta servanda sunt[5], — промурмотів. — Вже чимало людей загинуло, виконуючи це правило. Забудьте свою обіцянку.

— Не можу.

— Розумію. Закохалися.

— Ні.

Він глузливо всміхнувся.