Заборонена кімната - Фред Унгер

— А саме?

— Найпростіше використати якусь уже діючу станцію.

— А де такі є?

— У поліції. В бундесвері. Можливо, в деяких інших державних установах.

— Більш ніде?

— Чому ж? У великих таксомоторних парках, наприклад.

Цього мені було досить.

— Карл, — сказав я, — ви золота голова!

Поклав трубку і схопив телефонну книгу.

У місті було два таксопарки з радіотелефонним зв'язком. Один з них належав акціонерному товариству «Таксі за викликом», яке мало в своєму розпорядженні понад півсотні машин середнього класу. Це було підприємство з амбіцією. Десь півроку тому воно ввело цілий ряд пільг для пасажирів, що дало значну перевагу у боротьбі з головним конкурентом — компанією «Хуке і Шпетверт», заснованою після 1945 року. Компанія мала близько сотні таксомоторів і, крім того, давала машини напрокат. Вона займалася також транзитним перевезенням пасажирів і вантажів.

«Хуке і Шпетверт» тоді подали через наше бюро позов до суду на своїх конкурентів з приводу «нечесної гри». Процес вів молодий шеф. У першій інстанції ми виграли, рішення другої ще треба чекати.

Я подивився в телефонній книзі адресу. Те, що я прочитав, не дуже здивувало мене: «Хуке і Шпетверт» розташувалися на Готенштрасе. Наскільки я пам'ятаю план міста, ця вулиця пролягала саме поблизу автостради. Отже, напевно в тій будівлі, на башті якої я сьогодні бачив антену.

Наступного ранку я поїхав до транспортної поліції — провідати старого Дьоргентіна, який добре мене знав і завжди допомагав — швидко і без тяганини.

— Ну, — підморгнув він мені, — що у вас до мене?

Я подав йому аркушик з номерами автобуса і «ситроєна».

— Хотів би знати, хто власники цих машин.

Дьоргентін пробіг очима записку, кивнув.

— Зараз?

— Якщо вам не важко…

— Важко, — сказав він і застебнув кітель. — Та для вас я зроблю, якщо ви потім дасте мені маленьку юридичну довідку.

Я пообіцяв.

І старий Дьоргентін прикипів до телефону. Дзвонив довго, розмовляв з одним, другим, зрештою, зітхнувши, поклав трубку.

— Отже, ДІБ-625 належить компанії «Хуке і Шпетверт»: це прокатна машина. Ви ж знаєте «Хуке і Шпетверт»?

Я кивнув.

— А інша?

Він віддав мені папірець.

— Невідомо. Такого номера в нас не видавали. Ви певні, що він точний?

— Звичайно, — відповів я. — Сам бачив.

— Гм, — дещо безпорадно хмикнув він, — тоді, мабуть, це фальшивий номер… Може, у вас є ще якісь дані?

— Ні.

Дьоргентін потер свого м'ясистого носа.

— Хто вас, адвокатів, розбере… Маєте хвилин п'ять часу?

Він витяг з портмоне пожовклий папірець, обережно розгорнув його і поклав перед собою.

Я слухав неуважно. Клопоти старого Дьоргентіна мене не обходили. Мене цікавили автомобілі. Я питав сам себе, чому не замінили обидва номери. Було б доцільно: обмежувався риск.

Довго розмірковував над цією проблемою і з усіх можливих пояснень зупинився на одному: посібники Хайнке-Штудера передбачили поліцейську перевірку. А це свідчило про те, що подорож мала бути тривалою — можливо і за кордон.

Я зітхнув.

— Дурна справа, га? — спитав старий Дьоргентін, маючи на увазі свій документ.

— Страшенно заплутана історія, — озвався я, думаючи про дівчину з карими очима.

За півгодини я вже їхав на Готенштрасе.

Я не дивився на план міста, орієнтувався по башті з антеною. Та мене чекало розчарування: велика будівля не мала нічого спільного з «Хуке і Шпетверт». Вона знаходилася на Вікінгштрасе, там була фабрика електроприладів.

Щоб попасти на Готенштрасе, довелося проїхати далі. Це була маленька вуличка поблизу автостради, що закінчувалася комплексом широких, приземкуватих споруд. Контора, майстерні, гаражі. Все це належало «Хуке і Шпетверт».

Стоянка перед конторою була забита вщерть, і я залишив машину в завулку. Саме у цей момент з вузьких воріт гаража виповзала вантажна машина з двома причепами — автопоїзд для далеких перевезень. Людина у форменому кашкеті стояла посеред вулиці і диригувала виїздом цього чудовиська.

Я вмить оцінив ситуацію: в прохідній нікого не було. І коли останній причеп викотився з воріт, прослизнув у двір. Тут стояли вантажні машини. Люди в синіх комбінезонах ходили навколо, брязкали інструментами, перегукувалися. Ніхто не звертав на мене уваги.

За першим подвір'ям я побачив друге. Тут на помостах стояли таксомотори. Струмені води били по кузовах, розлітаючись бризками. Навкруги шипіло й тріщало. По асфальту стікали брудні струмки. Я влетів у мазутну калюжу, відскочив убік і наштовхнувся на якусь перепону.

— Обережно! — гримнув фельдфебельський голос і примирливо додав: — Ідіот!

— Тердонк! — відповів я. — Дужо приємно.

Перешкода виявилася чоловіком з бичачою шиєю і червоною пикою. Він потирав гомілку, люто дивився на мене і сопів.

— Чого вам тут треба?

— Хочу взяти напрокат авто.

— Так це ж не тут! — ревонув він. — Прокат оформлюють у конторі. Кімната сім.

— Звідти один чоловік послав мене сюди, — наполягав я.

— Котрий?

— В окулярах. Я хочу спочатку вибрати машину.

При цьому я дивився на червонопикого віддано і щиро, сподіваючись, що в сьомій кімнаті знайдеться-таки чоловік в окулярах. Фізіономія грубаня пом'якшала.

— Ось я розповім усе Пайкусу, — пробурмотів він. — Ось я скажу… Вони там, у конторі, гадають, що все так просто! А коли ви впадете у яму або забрудните свій костюмчик, то винний буду я. Ну, гаразд. Ідіть