Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен
Мене вивели за двері, приставивши до кожного вуха по пістолету.
Комора виявилася невеликою сирою кімнатою в старій частині будинку. Там не було ні килима на підлозі, ні стільців — тільки шкільна лава, що невідомо як потрапила сюди. Усередині панувала непроглядна темрява — усі вікна наглухо закриті віконницями. Я на дотик з’ясував, що стіни комори заставлені коробками, бочками і мішками з чимось важким. Усюди пахло цвіллю і запустінням. Мої тюремники повернули ключ у дверях — і все стихло. Я чув тільки, як той, кого назвали Карлом, переминається з ноги на ногу на своєму посту в коридорі.
Я сів на підлогу в затхлій темряві. Настрій у мене був — гірше нікуди. Старий сів у машину і поїхав — напевно для того, щоб повернутися з тими двома негідниками, які взяли у мене інтерв’ю днем раніше. Вони бачили мене у вигляді дорожнього робочого і безсумнівно запам’ятали моє обличчя. До того ж, на мені ще й досі було те саме лахміття. Дорожній робочий, який опинився за двадцять миль від свого житла, ще й переслідуваний поліцією!.. Одно-два запитання, і мене розкусять. Вони напевно встигли поговорити з містером Тернбуллом і з пройдисвітом Мармі. Не так уже й важко виявити мій зв’язок із сером Гаррі, і тоді вся картина постане перед ними як на долоні. Ну, і які мої шанси в цьому будинку серед пустищ у товаристві збройних шибеників?
Я з тугою згадав про поліцейських, які так завзято ганялися за мною по навколишніх пагорбах. Вони, принаймні, були моїми співвітчизниками і виконували свій обов’язок. Від них швидше можна було очікувати милосердя, ніж від мерзенних чужинців. Але ж поліції так і не довелося мене вислухати. Старий негідник із пташиними очима позбувся її моментально. Мабуть, просто тицьнув їм під ніс якийсь офіційний папір. Що-небудь на кшталт листа кабінету міністрів, у якому говориться, що пред’явнику цього слід усіляко сприяти, оскільки він готує змову проти Великої Британії. Що ж, політика у старій добрій Англії часто робиться саме так…
Ця трійця має повернутися до обіду, отже, в запасі у мене залишалося більше двох годин. Дві години безпорадного очікування загибелі — не більше того. Я не бачив виходу з халепи, у яку вскочив, і шкодував про те, що не володію відвагою Скаддера. Чесно зізнаюся: у ті хвилини я не відчував у собі ніякої особливої сили духу. Якщо щось і тримало мене на плаву, то тільки злість. У мене всередині все буквально закипало, коли я уявляв собі, як мене викриють ці кляті шпигуни, і я тішив себе надією, що зумію скрутити в’язи хоча б одному з них до того, як вони зі мною покінчать.
Чим більше я про це думав, тим більшу лють відчував. Зрештою я підвівся і почав ходити по коморі. Посмикав віконниці, але вони виявилися замкненими зовні, і я не зміг зрушити їх ні на дюйм. Знадвору долинало ледь помітне кудкудакання курей, які блукали на сонці. Потім я почав обмацувати мішки і ящики. Відкрити забиті цвяхами ящики я не зміг, а мішки, як мені здалося в темряві, виявилися набитими чимось на зразок собачих галет, що пахли корицею. Але врешті-решт, методично обстежуючи мою в’язницю, я натрапив на ручку в стіні, яка явно заслуговувала на найпильніше вивчення.
Це виявилися дверцята стінної шафи, і вони були зачинені. Я посмикав їх: вони здалися мені досить хисткими. Тоді я щосили потягнув ручку на себе, попередньо обмотавши підтяжками і використовуючи її в якості важеля. Два-три ривки — і дверцята зірвалися з петель із гучним тріском. Я подумав навіть, що охоронці зараз увірвуться в комору, аби з’ясувати, що тут відбувається, — але все було тихо. Почекавши з хвилину, я заходився вивчати полиці шафи.
Там виявилася безліч незвичайних речей. Я знайшов у кишенях штанів зо два фосфорних сірники, що випадково там завалялися, і чиркнув одним. За той короткий проміжок часу, поки він горів, я все ж устиг дещо розгледіти. На одній із полиць лежало кілька електричних ліхтариків. Я вибрав один і переконався, що він працює.
Озброївшись ліхтариком, я продовжив дослідження. У шафі громадилися численні пляшки і коробки з речовинами дивного запаху — хімікати, призначені для невідомих експериментів, мотки тонкого мідного дроту і купа обривків тонкого промасленого шовку. Там же знайшовся ящик з детонаторами і купа ґнотів для запалів. У дальньому кутку полиці я намацав коричневу картонну коробку, а всередині неї — дерев’яну скриньку. Мені вдалося її відкрити: там лежали з півдесятка сірих цеглинок розміром у декілька квадратних дюймів.
Я вийняв одну з них і виявив, що вона легко кришиться в руках. Потім я понюхав цеглинку і доторкнувся до неї кінчиком язика, після чого сів і міцно замислився. Я недарма був гірничим інженером: з першого погляду я впізнав у цій речовині лентоніт!
Однією такою «цеглинкою» можна було вщент рознести весь цей будинок. Я користувався цією потужною вибухівкою в Родезії і добре знав, на що вона здатна. Заковика, однак, полягала в тому, що мої знання були досить розпливчасті. З лентонітом працював досвідчений підривник, а я лише спостерігав за ним і оцінював результати. Тому я не пам’ятав, скільки його потрібно і як здійснюється підготовка до вибуху.
І все ж це був шанс, швидше за все — єдиний. Я відчайдушно ризикував, але на іншій шальці терезів лежала абсолютна невідворотність загибелі. Якщо я скористаюся вибухівкою, імовірність того, що я сам злечу на повітря, складе приблизно п’ять до одного. Якщо ні — швидше за все, уже завтра ввечері я буду лежати в ямі шість футів завглибшки, виритій де-небудь на задвірках саду. Тільки так і слід було на це дивитися. В обох випадках перспектива була досить похмура, і все ж у мене залишалася надія. І для себе, і для моєї країни.
Мені додав рішучості спогад про долю коротуна Скаддера. Мабуть, це був найстрашніший момент у моєму житті, бо я не майстер приймати такі радикальні рішення. І все-таки мені вдалося набратися духу, зчепити зуби і придушити сумніви, що мене долали. Я просто вимкнув свій розум і прикинувся, ніби ставлю простий експеримент — щось на зразок феєрверку в ніч Ґая Фокса.[39]
Я дістав детонатор і прикріпив до нього кілька футів ґноту. Потім відламав чверть лентонітового брикетику, прикріпив до нього детонатор і засунув усе це
