Кишеня, повна жита - Агата Крісті

Зітхаючи, Ніл покинув кімнату, зачинивши за собою двері.

Коли він наготувався спуститися вузькими крученими сходами, то почув тупотіння ніг на нижньому майданчику.

Схвильоване обличчя сержанта Гея дивилося на нього з нижніх сходів. Сержант Гей був трохи засапаний.

— Сер! — збуджено вигукнув він. — Сер. Ми її знайшли.

— Кого знайшли?

— Річ у тому, що прибиральниця, сер, — Елен — згадала, що вона не занесла в дім білизну, яка протягом дня сушилася на мотузці відразу за рогом, якщо вийти крізь задні двері. Тож вона вийшла з ліхтарем, щоб забрати білизну й мало не впала, перечепившись через її тіло, через тіло дівчини, — її задушено панчохою, яку обкрутили навколо шиї, і, боюся, вона була вже мертва протягом кількох годин. І ви тільки уявіть собі, сер, як підло з нею пожартували, здавивши їй носа прищепкою для білизни.

Розділ тринадцятий

Літня дама, що їхала в поїзді, купила три вранішні газети, і на всіх трьох, коли вона відкладала їх убік, виднівся один і той самий заголовок великими літерами. Тепер уже не йшлося про невеличку статтю, заховану десь у самому куточку останніх газетних сторінок, тепер ця історія була винесена на перші. «Потрійне вбивство в “Тисовій хатині”» — так повідомляли про неї всі газети.

Стара леді сиділа дуже прямо, виглядаючи у вікно поїзда, її губи були міцно стиснуті, а на рожево-білому зморшкуватому обличчі застиг вираз страждання й несхвалення. Міс Марпл виїхала зі свого села Сент-Мері-Мід ранковим потягом, зробивши пересадку на вузловій станції й поїхавши до Лондона, де пересіла на кільцевий поїзд, що довіз її до іншого лондонського вокзалу, звідки вже прямим рейсом вона добулася до Бейдон-Гіт.

На станції вона підкликала таксі й попросила довезти її до «Тисової хатини». Така чарівна, така невинна, така пухнаста й біла з рожевим відтінком, міс Марпл змогла здобути загальну довіру й пройти в дім, який тепер практично перетворився на фортецю в стані облоги, з набагато більшою легкістю, аніж здавалося можливим. І хоч поліція успішно стримувала натиск цілого війська репортерів та фотографів, міс Марпл дозволили проїхати крізь цей кордон, не ставлячи їй зайвих запитань, так неможливо було повірити, що це хтось інший, а не літня родичка родини.

Міс Марпл розплатилася з таксистом, ретельно порахувавши монети дрібної решти, і натиснула на кнопку дверного дзвінка. Крамп відчинив двері, і міс Марпл оцінила його своїм досвідченим поглядом. «Очі бігають, — подумала вона. — Либонь, до смерті наляканий».

Крамп побачив перед собою високу літню даму в старомодному твідовому костюмі, піджаку й спідниці, з шиєю, обмотаною двома шарфами, у невеличкому фетровому капелюшку з пташиним крилом. Літня дама тримала в руках чималу сумку, а стара, проте доброї якості валіза стояла в неї біля ніг. Крамп відразу міг упізнати леді, коли її бачив, і він сказав своїм наймилозвучнішим і найшанобливішим голосом:

— Я вас слухаю, мем.

— Чи можу я бачити господиню дому, будь ласка? — запитала міс Марпл.

Крамп відступив убік, пропускаючи її. Він підібрав валізу й обережно поставив її в холі.

— Пробачте, мем, — сказав він голосом, у якому звучав сумнів, — але я не знаю точно, з ким я…

Міс Марпл допомогла йому.

— Я приїхала, — сказала вона, — щоб поговорити про бідолашну дівчину, яку вбили. Про Ґледіс Мартін.

— О, розумію, мем. У такому разі… — він урвав мову й подивився на двері до бібліотеки, з яких щойно вийшла висока молода жінка. — Це місіс Ланс Фортеск’ю, мем, — сказав він.

Пет підійшла ближче, і вона та міс Марпл подивились одна на одну. Міс Марпл відчула легкий подив. Вона не сподівалася побачити таку жінку, як Патрісія Фортеск’ю, у цьому конкретному домі. Його інтер’єр був майже точно таким, яким вона його собі уявляла, але Пет якимсь дивним чином не відповідала цьому інтер’єрові.

— Це щодо Ґледіс, мем, — сказав Крамп, побачивши певну розгубленість Пет.

Пет сказала з ваганням у голосі:

— Може, увійдете сюди. Ми тут будемо самі-одні.

Вона провела її в бібліотеку, і міс Марпл пішла за нею.

— Може, ви хочете побачитися з кимось конкретно? — запитала Пет. — Бо я навряд чи зможу вам чимось допомогти. Річ у тому, що мій чоловік і я приїхали з Африки лише кілька днів тому. Ми, власне, дуже мало знаємо про те, що відбувається в цьому домі. Але я можу покликати свою зовицю або дружину свого дівера.

Міс Марпл подивилася на цю жінку, і вона їй сподобалася. Їй сподобалися її серйозність і простота. З якоїсь дивної причини вона відчула до неї жаль. Вона відразу зрозуміла, що в цьому розкішному інтер’єрі Пет почуває себе не вельми затишно. Їй було б куди краще поміж меблів, обтягнутих дешевою потертою тканиною, посеред коней і собак. На виставках поні та спортивних майданчиках навколо Сент-Мері-Мід міс Марпл зустрічала чимало Пет, і вони були їй добре знайомі. І вона відчула велику прихильність до жінки, яка була чужою в цьому середовищі.

— Я, власне, приїхала сюди з дуже простої причини, — сказала міс Марпл, акуратно стягуючи рукавички й вивільняючи пальці. — Я прочитала в газетах повідомлення про те, що Ґледіс Мартін убито. А я, звичайно ж, знаю про неї все. Вона приїхала сюди з моєї місцевості. І науку про те, як треба служити в приватних оселях, вона пройшла в мене. А коли з нею сталася ця жахлива трагедія, я відчула, що повинна сюди приїхати і з’ясувати, чи не зможу я чимось допомогти.

— Так, — сказала Пет. — Звичайно. Я розумію вас.

І вона справді все розуміла. Вчинок міс Марпл здався їй природним і неминучим.

— Думаю, це дуже добре, що ви приїхали, — сказала Пет. — Схоже, ніхто тут про неї нічого не знає. Не знає, чи має вона якихось родичів, і все таке.

— Ні, — сказала міс Марпл. — Ні, звичайно ж, ніяких родичів у неї нема. Вона прийшла до мене із сирітського притулку Святої Віри. Це дуже пристойний заклад, та, на жаль, вони мають мало коштів. Ми намагаємося зробити все, що можемо, для тамтешніх дівчат, намагаємося навчити