Кишеня, повна жита - Агата Крісті

Адель сердито промовила:

— Пише листи, пише листи. Ця жінка ніколи не припиняє писати листи. Вона любить людей свого класу. Смерть і лихо вкидають її в абсолютний захват. «Гидота» — ось як я це називаю. Абсолютна гидота.

Мері тактовно промурмотіла:

— Я скажу їй, що чай готовий.

Прямуючи до дверей, вона трохи відступила назад, коли Ілейн Фортеск’ю увійшла до кімнати. Ілейн сказала: «Холодно», — й сіла біля каміна, простягши руки до вогню й потираючи їх.

Мері трохи постояла в холі. Велика таця з кексами примостилася на одній зі скринь, які там стояли. Позаяк у холі споночіло, Мері увімкнула електрику. Коли вона це зробила, їй здалося, вона почула, як Дженніфер Фортеск’ю іде по одному з коридорів нагорі. Ніхто, проте, не спустився сходами, і Мері піднялася нагору й пройшла коридором.

Персівал Фортеск’ю та його дружина займали окреме помешкання в одному з флігелів будинку. Мері постукала у двері їхньої вітальні. Місіс Персівал любила, коли у двері до неї стукали, що страшенно не подобалося Крампові. Її голос жваво відповів:

— Прошу, заходьте.

Мері відчинила двері й неголосно промовила:

— Чай подано, місіс Персівал.

Вона була досить здивована, побачивши Дженніфер Фортеск’ю в її вихідному одязі. Вона щойно скинула із себе своє довге пальто з верблюжої шерсті.

— Я не знала, що вас не було вдома, — сказала Мері.

Місіс Персівал дещо засапалася.

— О, я була тільки в саду, більш ніде. Вийшла трохи подихати повітрям. Але там було холодно, і я залюбки погріюся біля вогню. Центральне опалення тут не працює так добре, як мало би працювати. Комусь треба було б поговорити про це із садівниками, міс Дав.

— Я поговорю з ними, — пообіцяла міс Дав.

Дженніфер Фортеск’ю поклала своє пальто на стілець і пішла за Мері з кімнати. Вона вийшла на сходи попереду Мері, яка трохи відступила назад, щоб пропустити її наперед. У холі, на свій превеликий подив, Мері побачила, що таця з наїдками досі стоїть там. Вона вже хотіла вийти до комори й покликати Ґледіс, коли у дверях бібліотеки з’явилася Адель Фортеск’ю й роздратовано зауважила:

— Чи нам коли-небудь дадуть чогось поїсти до чаю?

Мері швиденько підняла тацю й занесла її до бібліотеки, розкладаючи окремі порції їстівного на низеньких столиках біля каміна. Вона виносила порожню тацю назад до холу, коли задзвонив дзвінок біля парадних дверей. Поставивши тацю, Мері рушила до дверей. Якщо це нарешті з’явився блудний син, то їй цікаво побачити його. «Адже він зовсім не схожий на решту Фортеск’ю», — подумала Мері, відчиняючи двері й дивлячись на смагляве худе обличчя й слабкі обриси іронічно скривленого рота. Вона спокійно запитала:

— Містер Ланселот Фортеск’ю?

— Він самий.

Мері заглянула йому за спину.

— Ваш багаж?

— Я приїхав на таксі. Це все, що в мене є.

Він підняв середніх розмірів сумку зі змійкою. Намагаючись не показати свого легкого подиву, Мері сказала:

— А, то ви під’їхали в таксі. А я подумала, можливо, вам захотілося пройтися пішки. А де ваша дружина?

Риси його обличчя спохмурніли, і Ланс сказав:

— Моя дружина сюди не приїде. Принаймні, поки що.

— Розумію. Будь ласка, проходьте сюди, містере Фортеск’ю. Усі в бібліотеці, п’ють чай.

Вона підвела його до дверей бібліотеки й покинула там. Їй раптом спало на думку, що Ланселот Фортеск’ю досить привабливий чоловік. Друга думка з’явилася за першою. Либонь, вона не перша жінка, що так думає.

ІІІ

— Лансе!

Ілейн підбігла до нього. Вона обхопила його руками за шию й обняла з безпосередністю юної школярки, чому Ланс неабияк здивувався.

— Привіт. Ось і я.

Він лагідно вивільнився з обіймів сестри.

— А це Дженніфер?

Дженніфер Фортеск’ю подивилася на нього зі жвавою цікавістю.

— Боюся, що Вал затримався в місті, — сказала вона. — Зараз виникло так багато проблем, яким треба дати раду, ви ж розумієте. Зробити приготування до похорону й усе таке. Звичайно, усі турботи навалилися на Вала. Він повинен доглянути за всім. Ви не можете собі уявити, через що нам довелося пройти.

— Так, вам зараз нелегко, — сказав Ланс тоном глибокого співчуття.

Він обернувся до жінки, яка сиділа на канапі, тримаючи в руці млинець, намазаний медом, і дивлячись на нього спокійним оцінювальним поглядом.

— Звичайно! — вигукнула Дженніфер, — ви не знайомі з Адель, чи не так?

Ланс прошепотів: «О, так, я з нею знайомий», узявши руку Адель у свою. Коли він подивився на неї, її повіки затремтіли. Вона сіла, переклавши млинець, який їла, у ліву руку, а праву підняла й поправила собі волосся. То був суто жіночий рух. Це означало її визнання того, що до кімнати увійшов чоловік, вартий уваги. І мовила своїм низьким, лагідним голосом:

— Сідайте на канапу, поруч зі мною, Лансе. — Вона налила йому філіжанку чаю. — Я рада, що ви приїхали. Ми вкрай потребуємо ще одного чоловіка в домі.

Ланс сказав:

— Ви повинні дозволити мені зробити все, що я зможу, аби вам допомогти.

— Ви знаєте — та, можливо, і не знаєте — тут побувала поліція. Вони думають… вони думають, — голос у неї зірвався, і вона заплакала гіркими слізьми: — О, це справді жахливо! Жахливо!

— Я знаю, — серйозним і співчутливим голосом сказав Ланс. — Річ у тому, що вони зустріли мене в лондонському аеропорту.

— Поліція вас зустріла?

— Так.

— Вони хотіли поговорити з вами?

— Ну, як би вам сказати, — Ланс намагався применшити значення своєї розмови з поліцією, — вони розповіли мені про те, що сталося.

— Його отруїли, — сказала Адель, — ось що вони думають, ось що вони кажуть. І то було не харчове отруєння. Його умисне хтось отруїв. Мені здається, вони думають, то був хтось із нас.

Ланс подарував їй несподівану швидку усмішку.

— Нехай у них від цього голова болить, — заспокоїв він її. — А нам нема чого хвилюватися. Який чудесний чай! Давно мені не доводилося пити справжнього англійського чаю.

Іншим незабаром передався його настрій. Адель несподівано запитала:

— А де ваша дружина? Ви маєте дружину, Лансе?

— Я маю дружину, так. Вона в Лондоні.

— Але чи не краще буде, якщо ви привезете її сюди?

— Ми ще