Фосфорна квітка - Еберхард Паніц
— Ти досі не бував у тому грішному місті, заваленому вулканічним попелом? А може, ти сам — грішник?
Коли він сказав: «Та годі вже про це», Ріта ще міцніше стиснула його лікоть і шепнула:
— Вони всі ополчилися проти Вундервальда, йому треба звідси виїхати, хто знає, які тут шишки втрутилися. Навіть військовий аташе. Бридко!
Едвардс, хоч і без особливого задоволення, але дозволив їй себе обняти й поцілувати в лоб.
— У мене є квитки на літак, Річарде, — шепнула вона йому на вухо. — Все о'кей, у будь-який час. Я справді боюся, що вони можуть зробити тобі й Вундервальдові що завгодно, коли ви не поступитеся. Він мусить виїхати, оскільки ж і ти не можеш на це спокійно дивитися, то виїхати треба й тобі. Іншого виходу, ніж утекти на Іск'ю, взагалі нема.
— Та перестань ти нарешті про це! — перебив її Едвардс. — Ліпше скажи, як ото твій батько дійшов до такої ницості й посилає за мною услід казна-кого?
— То я — казна-хто? — запитала вона всміхаючись і глянула на той бік вулиці, де тільки-но був зупинився «мерседес», а потім знову повагом рушив.
— Мій старий відчуває до тебе слабість, і не лише на догоду мені. Але Вундервальдові прощення немає: пекарня мусить бути знесена. І нема чого ставати дибки. Мій батько має лише біля тридцяти відсотків із заводу, без нових цехів ми вилетіли б у трубу. А ти повинен знати, яким тоном там розмовляють.
— Авжеж, — сказав Едвардс, — погрозливим тоном.
Він озирнувся на Вундервальдів будинок, який ще стояв на місці, й цього разу поліційний автомобіль із сиреною летів в іншому напрямку.
З будинку саме вийшов художник і подався з тією пухкенькою білявою жіночкою навпростець до Маєрбергового шинку в порту.
24
Насилу спекавшись Ріти Бланк, Едвардс пішов услід за незвичною парочкою до шинку. Білявка й не збиралася відчепитись од Вундервальда, навпаки, писклявим голосом попросила вина. Тоді кинула в автомат для програвання грамплатівок монету й вирішила неодмінно піти з Цахаріусом танцювати. Помітивши Едвардса, той не зреагував на її запрошення до танцю й зніяковіло всміхнувся.
— Що ж мені робити? Я безсилий, — гукнув він йому. — Я зовсім не вмію прикидатися відлюдком. Я не відлюдок.
— Це правда, — сказав Едвардс і подумав, на чий рахунок усе це сказано. Він сів до їхнього столу, куди саме подавали солідну вечерю. Поставили третій прибор разом з аперитивом та вином і для нього.
— Ну скажи йому, скажи, як у тебе сяйнула думка про мене! — атакував Вундервальд маленьку білявку, коли йому набридло танцювати.
Вона закохано глянула на нього своїми синіми очима й відверто пояснила Едвардс ові:
— Я побачила його фото в газеті й зразу ж подзвонила, бо дуже цікавлюся китайським мистецтвом.
Малося на увазі фото в газеті «Нахт-курір», де було широко розписано вбивство Валентінера, приправлене оповідями про його страшні азіатські подорожі. Жіночка геть усе переплутала, про Вундервальдову творчість нічого не знала, ніколи в житті не бачила жодної його картини. Але вона не проти, невимушено зізналася жіночка, якщо він її намалює, хоча вона й не належить до східного типу жінок, а він, мовляв, захоплюється саме східнячками.
— Типово по-німецькому, — вигукнув Цахаріас і підморгнув Едвардсові. — На Сході мене вабить екзотика, але винятки я все-таки завжди роблю.
Білявочка з писклявим голосом кивнула головою й не спускала з художника очей.
— Я завжди думала, що славетні люди, про яких пишуть у газетах, зарозумілі й розмовляють так, що їх важко збагнути. Але коли я побачила вас, уже на фотографії, то зразу піднеслася духом і перейнялася довірою.
Вундервальд випив поспіхом ковток вина й, усміхаючись, зауважив:
— Недоречний жарт: ніби я на старості літ стану славетним, та ще й привабливим, навіть користуватимусь успіхом у жінок… У свої молоді роки мені доводилося дорого платити за натурниць, а тепер… Ваше здоров'я, й щиро дякую!
— Так, про те, що сталось у вашому будинку, я теж знаю, — бадьоро випалила білявка. — Залізно: мені всі друзі заздритимуть, якщо я розповім, що розмовляла з вами. Ви мусите мені детально розповісти, як воно насправді.
— В усіх деталях, — відповів Вундервальд і знову налив собі вина. — Поки що я надто тверезий.
— А можна мені глянути, як ви живете?
— Можна, маленька, можна, а я тебе намалюю, як безневинне янголятко.
Вона хихикнула, дістала свою губну помаду й, перше ніж разом з Вундервальдом і Едвардсом взятися за їжу, підфарбувала губи. При цьому поставила ще кілька запитань, на які не знайшов гідної відповіді навіть Вундервальд, бувши від вина в доброму гуморі.
— Так було, так і буде, на цьому чудовому світі живуть лиш раз, — мовив він задумано, не відриваючи очей од своєї тарілки з оленятиною, яку він з'їв із явним задоволенням, не лишивши від неї ні шматочка. — Спочатку оленем милуються в природі, потім полюють на нього і з'їдають. А мисливець ще й вішає його роги вдома. Але, кажуть, трапляється, що оленя переплутують з людиною, і не лише вночі або в тумані, а навіть білісінького дня.
Раптом він відчув утому й виснаження, з огидою відсунув од себе порожню тарілку й запитливо глянув на Едвардса:
— Чого вони всі від мене хочуть? Ти не можеш чесно сказати, Річарде, що тут робиться? А ця дівчина? — Він, покрутивши головою, одсунувся від неї, навіть не глянувши в її бік. — Хто підіслав її до мене? Тобі теж щось таке підсилають?
Едвардс загаявся з відповіддю, не хотілось говорити ні про Ріту Бланк, ні про Ашфільда, ні про інших. Крім того, він міг би висловити з цього приводу лише підозри.
