Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— Не надто скромно? — зауважила Ріта. — Не впізнаю вас, маестро. Ікар з обтріпаними крилами чи гризоти з приводу того, що власний підвал уже теж не такий, як давніше?

Вундервальд був виснажений до краю й не мав бажання заводити такі хитромудрі дискусії.

— У вас теж проясниться в голові, — відповів він. — Я, принаймні, з цього приводу можу вже зараз сказати, що у цей момент віддаю перевагу горілці, світлому пиву та білявкам.

Він одкоркував пляшку й випив до дна. Білява дівчина вдоволено посміхнулася й обнишпорила очима всю кімнату. Оглянула кожен куточок, кожну картинку, навіть каструлі й розписані тарілі в кухонній ніші.

— Мені тут подобається, — сказала вона й, тільки-но Вундервальд наблизився до неї, упала йому в обійми. — Справді, я почуваюся у тебе дуже добре.

Сталося те, що мало статися. Дівчина залишилася в нього, а Едвардс провів решту ночі в Ріти Бланк, яка до самого ранку й не згадала про Іск'ю та про дивіденди свого батька.

— Це неповторно, мій любий, ти тепер мене не спекаєшся.

Він чимскоріш вирвався від неї, дарма що вона біля дверей шепнула йому:

— Усе буде гаразд. Хоч викручуйся, хоч ні, але ти в моїх руках.

Рано-вранці, невдовзі після того, як Едвардс прийшов додому, йому зателефонував Гінцпетер і попрохав негайно прибути до управління поліції.

— Кращої причини для того, щоб не давати уроків англійської, і придумати не можна. Я її вже сам незабаром забуду.

Маргрет, яка стояла поряд, коли він поклав трубку, обурилася, що він знову хоче залишити своїх учнів на неї.

— Поясни це їм, принаймні, сам, інакше вони не дадуть мені спокою, — просила вона його. — Ти ж знаєш, до кого з цих людей я відчуваю страшну антипатію.

— То матимеш нагоду послати їх із задоволенням під три чорти, — відповів він. — Габерштайна я вже вирядив за двері, а інші не варті того, щоб про них згадувати.

— А Ріта Бланк? — запитала ущипливо Маргрет. — Це вона учора ввечері дзвонила сюди, змінивши голос, я в цьому майже не сумніваюсь. Розберися сам.

— Окей, — сказав він, знов одягши пальто, яке купив ще в Сан-Франціско, й гримнув за собою дверима. Він був надзвичайно дратівливий. Рушаючи з місця, Едвардс дав стільки газу, що машина аж заревіла, потім він з виском загальмував біля ратуші над котлованом, на який уперше глянув при денному світлі. Котлован здався йому місцем поховання для кожного, хто не зможе вчасно втекти.

— Добридень, пане Гінцпетер, — сказав Едвардс, увійшовши до кабінету комісара у флігелі ратуші. Канцелярські шафи й інші старі меблі викликали огиду. Едвардс ледве зібрався на силі й вислухав те, про що вже дізнався цей удавано приязний чоловік; новини виявились не дуже приголомшливі.

— Сюди не раз дзвонили й натякали, маючи на увазі вашу особу, що ви ж усе-таки іноземець, а цей випадок, як ви знаєте, має й політичне забарвлення, — підсумував Гінцпетер, не дивлячись у свої папери, які безперервно гортав. — Деякі факти дають підставу підозрювати художника Цахаріаса Вундервальда, з яким ви, до речі, знайомі. Змушують замислитись його давні зв'язки із забороненими організаціями й недавня діяльність укупі з сином. Крім того, він — спадкоємець старого Валентінера, який тривалий час підтримував контакти зі Сходом. Вундервальдові лишилося після нього сто двадцять тисяч марок. Оце вже мотив. Кінець кінцем, очевидно, лише Вундервальд знає, як у його будинку, куди не підведено природний газ, скоєно вбивство за допомогою природного газу.

— Навряд чи йому це відомо, — відповів Едвардс. — А зі словечком «убивство» вам треба бути дуже обережним й облишити його скандальним Гс зеткам. Може, то — нещасний випадок?

Комісар забрав руку зі своїх паперів і зніяковіло посміхнувся.

— Один і той же нещасний випадок не трапляється двічі на одному й тому ж місці протягом двох днів, це суперечить здоровому глуздові.

— А може, самогубство?

— Виходить не одне й те саме, — відповів Гінцпетер і склав руки, ніби для молитви: — Ви ж не вірите серйозно в те, ніби ваша дружина хотіла накласти на себе руки. А Валентінер мав намір організувати для Вундервальда кілька оборудок, чекав на якогось іноземця. Якщо кожної хвилини хтось може прийти, газового крана не відкручують.

— Логічно, — відповів Едвардс. — Щоправда, там немає ніякого газового крана, як ви самі кажете, там взагалі немає й отруйного газу, є лише пропан, яким не можна отруїтися. Пропан хіба що вибухнув би. Але вибуху, на який, можливо, хтось і розраховував, не відбулося, і навіть будинок не хитається, хоча там безперестанку щось копають. — Він показав на котлован під вікном: — Бомбосховище нижчої якості…

— Побачимо, — зауважив Гінцпетер, не зводячи голови й удаючи страшенно знудьговану людину; лише час від часу він щось занотовував собі на клаптику паперу. — На газовому заводі нас увели в курс справи, ми провели деякі дослідження з власниками складів, де продають вугілля. Досі не виявили жодного, в кого Вундервальд купував би вугілля. А він не бажає назвати нам жодного «вугляра», хоча це було б і в його інтересах. Чи ви не могли б трохи на нього вплинути, заспокоїти його перш за все? Бо з ним взагалі важко розмовляти. Є незаперечні документи, які свідчать, що цей будинок — власність Бланка; але на давно вручений позов про виселення Вундервальд взагалі не зреагував. Він мусить вибратися звідси й, сподіваюся, не наробить тим часом якихось дурниць.

Гінцпетер глянув угору, обличчя його було бліде, запалі щоки — зморшкуваті. Він кусав нижню губу, зуби в нього були дуже гострі, кілька з них випиналися серед інших. Він шепелявив й увесь час щось плутав, але розпитував щораз безцеремонніше.

— Шкодую, що ви такий неговіркий, пане Едвардс. Я собі думаю, чому? Все-таки незадовго до смерті Валентінера ви були на місці злочину. Вас там бачили діти. А ви хіба не бачили дітей? І чи не краще вам усе-таки заговорити?

— Ні, — сказав Едвардс, — не кажіть