Острів Білої Сови - Марина Гриміч

— Хочете подивитися на свою господиню? — спитав Седрик.

— Господиню? — не зрозуміла Софія.

— Так, сову.

— Хочу.

Седрик дав їй бінокль, і вона стала роздивлятися. Пласка ділянка була вкрита невибагливою тундровою рослинністю.

— Здається, сови живуть на деревах, — здивувалася Софія. — Чому наша, як ви кажете, господиня має гніздо на землі, чи то пак, на камінні?

— Це ж полярні сови. А вони гніздяться на землі. Тут якраз перехідна зона від лісотундри до тундри…

— А чому вона залізла так високо… неначе вона не сова, а орел?

— Ну, до орла їй далеко… Але це справді трохи дивно. Я спостерігаю за нею вже кілька років.

— Це одна й та сама сова, яка гніздиться в одному й тому самому місці?

— Виходить, що так. До речі, хочу на днях її «перевідати». Приєднаєтеся до мене?

Софія, пригадавши недавню розмову з чоловіком щодо свого дослідницького інтересу, відразу погодилася.

Отець Боніфацій, Софія, Елен і Седрик пройшли повз маяк і почали спускатися з протилежного боку узвишшя. Стежка, спершу широка й надійна, зненацька почала звужуватися і, нарешті, різко повернула до урвища. Спускатися стало страшнувато. Щоправда, там були поручні, однак їм було років сто і вони ледь-ледь трималися купи. Так що єдиною підтримкою Софії під час спуску були кущики, які міцно вросли в скелю, саме за них вона чіпко трималася.

Елен і отець Боніфацій поводилися так само, тільки Седрик ішов абсолютно спокійно, як бувалий скелелаз.

Нарешті стежка привела їх на малесенький майданчик, що навис над прірвою. З майданчика в скелю вела улоговина, чи то природна, чи то рукотворна. Печеру було забито дошками.

Чоловіки почали відтягувати дошки, і раптом усі побачили чудову печерну капличку. В задній стіні печери було видлубано маленьку нішу, де містилася розмальована дерев’яна фігурка святого Брендана. В одній руці він тримав ліхтар, а другою неначе хрестив присутніх. Серед печери стояв маленький хисткий столик, укритий скатертиною з чудовим мереживом унизу. Колись вона була білою, а тепер від часу посіріла. На столі лежали дерев’яний хрест і старий молитовник: маленький, товстий, у шкіряній обкладинці. На підлозі були розкидані різні предмети: скляна банка зі старими позеленілими монетами, кістки якоїсь тварини, таранька.

— Оце справжній Брендан, — сказала Софія.

І всі зрозуміли, що вона має на увазі. Щоправда, кожен по-своєму.

Вона взяла в руки молитовник і подивилася на рік видання: 1799.

— І що будемо робити? — спитала Елен.

— Пропоную зібрати групу з двох-трьох мешканців острова, нехай тут поприбирають, поремонтують, що слід… Але нічого не треба викидати… Бо Брендан може вважати це своїм «добром», — сказала Софія. — До речі, чиї це кістки? — поцікавилася вона у Седрика.

Той замислився.

— Це кістки морського котика, — замість нього відповіла Елен.

«От що значить — рибальська династія!» — всміхнулася про себе Софія і продовжила давати інструкції:

— Отже, звідси нічого не виносити, лише почистити, попідмітати, витерти пилюку з Брендана, запалити каганець у його лампі… Що ще? Ага, скатертину можна забрати зараз, удома попрати і випрасувати.

Елен кивнула і почала обережно знімати скатертину зі стола.

Софія вийшла з печери.

— Треба було б тут якісь двері поставити. Може, навіть скляні… Аби можна було спілкуватися з Бренданом через них. Бо зараз як стане відомо про капличку, повалять туристи, все враз понівечать…

— Я це беру на себе, — сказав отець Боніфацій.

— І, звичайно, поручні треба поміняти.

Отець кивнув.

Вони стали роздивлятися, як старі майстри колись закріпили стовпчики для поручнів, щоб мати уявлення, як монтувати нові. Чоловіки поприсідали, вивчаючи, як було використано кожну шпарину між камінням, аби закріпити дерев’яне риштування.

Несподівано Елен скрикнула.

Всі до неї обернулися. Вона показувала рукою вглиб печери.

Там сталися очевидні зміни: у Брендановій лампі запалав вогник.

— Чудо! — вигукнула Елен, упала на коліна і почала ревно молитися.

Отець Боніфацій зайшов досередини і розгублено втупився поглядом у Бренданову лампу.

Софія підозріло подивилася на Седрика.

Їй здалося, що він усміхнувся… Ледь-ледь. Як Мона Ліза.

Після обстеження «святого місця» делегація повернулася до маяка, помила руки в джерелі, й Елен розклала «полянку». Софія швидко ум’яла сандвіч із тунцем і, подивившись на годинник, розпрощалася з компанією: адже в неї на сьогодні було ще заплановано перегляд метиської різдвяної вистави. Можна сказати, перша прем’єра в її житті!

Репетиція відбулася не на острові, а на материку, за сто кілометрів північніше від острова Білої Сови. І туди знову ж таки довелося довго добиратися катерком.

Наблизившись до скромної католицької церкви, де мала відбутися вистава, Софія побачила цілий натовп чоловіків. Усі метушилися, як мурахи, щось майстрували, щось переносили або просто ліниво споглядали метушню, недбало обіпершись на металевий паркан і попиваючи пиво.

Всередині церкви також було людно. По сцені сновигали перевдягнені лицедії: кожну собаку з собачої упряжки (за Софіїним текстом) грав окремий артист. А карибу, здається, мали на голові натуральні роги, що кріпилися шкіряними ременями до тіла акторів. Члени Ради попередили Софію, що серед людей Білої Сови є один хлопець, який закінчив режисерську школу для аборигенних народів. Судячи з того, що побачила Софія, він свою справу знав добре.

Нарешті мурашник заспокоївся і почалася вистава.

Софія відразу відзначила, що творчий колектив підійшов до тексту різдвяної п’єси вдумливо.

За Софіїним варіантом, Марія з Йосипом мандрують у завірюсі на собачій упряжці, шукаючи притулку. Вони натрапляють на покинуте тіпі, де Марія й народжує Ісуса, поки Йосип розводить вогонь. Уранці вони прокидаються від того, що карибу дихає в колиску Ісуса, обігріваючи немовля своїм теплом, а поряд стоїть мисливець і тримає на руках дитинча карибу (адаптований до місцевих умов образ «пастушків з ягнятком»). Потім у тіпі заходять «три царі»: індіянський вождь, французький трапер і британець, начальник посту «Hudson’s Bay Company».[1]

Претензії було висловлено Софії в м’якій і делікатній формі. По-перше, пояснив їй режисер вистави, молодик з пірсингами на вухах, носі й губах, «закинуте тіпі» — це нонсенс. Це ж тимчасове розкладне помешкання, яке кочує разом з індіянцями. Якби воно і могло бути закинутим, то тільки в розібраному вигляді. По-друге, Йосип був білим, а білий ніколи в житті без індіянця не розведе вогонь у завірюсі, а всі його собаки повиздихають з голоду.

Тому, за відредагованою версією, Марія народжувала Ісуса в нормальному, «обжитому» тіпі, де індіянська родина поступилася їй місцем, а індіянська жінка допомагала їй