Острів Білої Сови - Марина Гриміч
— Ти, напевно, вже зрозуміла, що я трохи стурбований, що ти… що ми не маємо дітей… Я попросив тебе обстежитися, і обстеження показало, що ти абсолютно здорова. Ще до того я й сам обстежувався… Я не казав тобі, вибач… Я був упевнений, що проблема в мені, і трохи комплексував… Але я також здоровий… Принаймні, по цій лінії… І тоді я пішов далі… Я замовив генетичний аналіз… А Лора допомагала мені в цьому…
Софія приготувалася до найгіршого: зараз він скаже, що вона йому така не потрібна.
— Знаєш… Відсоток, що ми можемо мати з тобою дітей, дуже мізерний…
Софія зітхнула.
— Я подумав… Якщо ти вирішиш мене кинути і знайти чоловіка, який подарує тобі дітей… я… я прийму це твоє рішення… Але раптом… раптом ти після всього почутого все-таки лишишся зі мною… обіцяю, я тебе любитиму так, як ніколи жоден чоловік у світі не любив свою дружину…
Напевно, немає в світі нормальної жінки, яка б не розридалася після таких слів. Софія була нормальною жінкою.
Вона кинулася Робертові на шию і заридала в нього на грудях.
«Ідеальна мізансцена для голлівудської мелодрами!» — тільки й подумала вона.
— Пропоную вдочерити маленьку метиську дівчинку, — пробурмотіла вона, вткнувшися носом у Робертові груди.
Роберт, як і годиться за сценарієм голлівудської мелодрами, ще міцніше стиснув її у своїх чоловічих обіймах.
Після вечері молоде подружжя винесло два стільці з хати (пофарбована лавочка ще не висохла) і посідало помилуватися морем.
На столі вони побачили біло-сіру пір’їнку і сліди від пташиних лапок.
Вони всміхнулися одне одному і театрально поцілувалися. Софія подумала і про публіку: напевно, вчитель зі своєї «шкільної» гори спостерігав за ними в бінокль…
Софія зустрілася з Елен біля Штурвалу старого Джо. Та добре підготувалася до подорожі: кросівки, куртка, в руці — кошик для пікніка.
— Йдемо? — спитала Софія, побачивши, що Елен наче вагається.
— Зачекаймо ще отця, — сказала вона.
«О! Цікаво! Моєю ідеєю зацікавився священик?».
Отець Боніфацій трохи запізнився.
— Вибачте, паперові справи… — спробував виправдатися він.
Вирушили втрьох.
Щоб потрапити до каплички, треба було спершу дістатися до маяка. А це, в свою чергу, було недалеко від школи. Вони йшли неспішно, бо дорога дуже скоро почала звиватися вгору.
На півдорозі вони зупинились, аби перевести подих.
Софія на цьому кінці острова була вперше. Пейзаж її зачарував. Перед нею відкривалася незнайома панорама. Вона поглянула на свою хатинку і замилувалася.
— Це ви дуже гарно придумали з кольором, — перехопила її погляд Елен. — Відразу скеля Білої Сови «повеселішала».
— А взагалі — чому тут існує звичай розмальовувати хатки в яскраві кольори? — поцікавилася Софія.
Отець Боніфацій та Елен почали разом відповідати на її запитання, і це їх розсмішило.
— Добре, давайте ви, — звернулася Елен до отця.
— Просто тут усе таке сіре, що люди в такий спосіб роблять ландшафт веселішим, — висловив він свою думку.
— А моя бабця казала, — озвучила свою версію Елен, — що коли рибалки поверталися з моря, то вони здаля могли бачити свою хатину…
— Дуже романтично… — почулося ззаду.
Вони обернулися. Там стояв учитель.
Седрик.
— Насправді все набагато прозаїчніше. Почалося з добування вохри, яка, залежно від концентрації, могла давати різні відтінки жовтого-червоного-брунатного кольорів. Фарбу переважно добували для продажу, але рештки треба було якось використовувати, «щоб не пропадало». От і почали розмальовувати все підряд. А вже пізніше, коли це ввійшло в звичай, стало модно вживати інші кольори. Вохру вже давно не видобувають, а звичай лишився. І ніяких сантиментів.
— Ви цинік, — пожартувала Елен.
— Я викладаю точні і природничі науки в школі. Це науковий підхід.
Коли пошукова група трохи віддихалась і рушила далі, вчитель пішов за ними.
— А що це у вас за делегація? — поцікавився він.
— Ідемо до каплички святого Брендана.
Вчитель на мить замислився…
— Підозрюю, що на цій ініціативі так само є «відбитки пальчиків» нашої милої пані докторової! — сказав він.
— «Так само»? А де ви ще помітили відбитки її пальчиків? — насторожено спитав священик.
— Та всюди! — розсміявся той.
Софія зробила невдоволену міну, повернувшись до чоловіків. Розмова зависла в повітрі.
Нарешті вони піднялися на гору, де розкинулося міні-плато. Це була надзвичайно мальовнича місцинка.
Скромна північна природа приваблива по-своєму. Для Софії ця краса була набагато значущішою, ніж аляпувата атракція тропіків чи субтропіків. Чудова колористична гама: всі відтінки сірого: ніжний, майже незайманий, суворий, попереджувальний, нейтрально-дипломатичний, дитячо-безпорадний, старечо-дискретний.
Небо і море були сірими, але сірими по-різному. Сірий колір неба так непомітно переходив у сірий колір моря, що не можна було розібрати, де, власне, лінія горизонту. Не було видно ні неба, ні моря, сама субстанція «море-небо»…
Поверхня міні-плато була скеляста, однак каміння щедро вкрите тундровою рослинністю: густий мох із білими й синіми квіточками, яких не було біля Софіїного дому, де-не-де проростали дивні ягоди, які вона теж бачила вперше: вони нагадували низькорослу жовту ожину. А на смак були схожі на аґрус упереміш із суницею. Між заростями кущів у виїмках скель стояла дощова вода.
Було тихо.
Вони піднялися ще на один рівень — на узвишшя над плато, й опинилися біля мальовничого маяка, білого з червоним дахом. На перший погляд, видавалося, що в ньому давно ніхто не бував. На нижньому рівні споруди виднілися віконця, закриті мережаними фіранками. Але від фіранки до рами звисало павутиння, щоправда, не старе, а молоде. Однак у другому вікні Софія побачила горщички з геранню, що цвіла яскраво-червоними китицями. Отже, сюди постійно хтось навідувався: адже квіти були доглянуті.
Маяк стояв над прірвою. Софія не збиралася підходити до краю скелі, вона боялася висоти. Однак вроджена цікавість перемогла, і вона обережно глянула вниз, перед тим озирнувшись, неначе перевіряючи, чи немає там когось. Ні, вона навіть і не думала, що хтось може її підштовхнути. Вона це зробила підсвідомо.
Унизу хвилі моря, пінячись, розбивалися об гостре каміння і по тому стихали. Бр-р-р, жах!
Софія відступила і перевела віддих.
— Страшно? — почулося ззаду.
Вона здригнулася й обурено спитала:
— Скільки можна мене лякати?
— Вибачте, я не хотів, — сказав Седрик. — Я лише мав намір вам показати, яка гарна ваша скеля звідси.
Софія подивилася туди, куди їй показував Седрик: якби не
