Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ти чого тут лазиш, падло? — голос наче з-за товстого слою вати. — Ти що винюхуєш? З Польщі, кажеш, приїхав?

Удар по потилиці, здатний перебити шийний хребет. Я сповзаю на коліна в багно. Удар в обличчя перекидає набік. Інстинктивно закриваю руками живіт — нога розквашує годинник на руці. Хтось лупить ззаду носаком по куприку, коліна розпрямляються від болю — і ось він, гарматний удар у пах…

Здається, цілу вічність я провів у зовсім іншому вимірі. Та скоро відчуття реальності повернулося разом із болем. Я лежав у грязюці біля контейнерів зі сміттям, перед самим моїм носом громоздився тупорилий черевик.

— Ще раз тут побачу — приб’ю! — промовив знайомий голос звідкись ізгори. — Зрозумів мене, ти?

Легенький штурхан носаком у груди. Так підбадьорюють скволілого пса.

— Не чую!

— Яс-с-сно, — вичавлюю зі стогоном.

— Ну і молодець!

Кроки зашльопали по багнюці, віддаляючись. Тепер можна підвестися…

Іти важко, болить побите тіло, я хитаюся з боку на бік, накульгую і збоку нагадую п’яного. Таке видовище тут звичне, тому на мене ніхто не звертає уваги, навіть вахтерка в гуртожитку. Іду одразу ж до вмивалки, бо в коридорі напівтемно. Блакитні джинси у багнюці, і схоже, зіпсовані остаточно, шкірянку, правда, легко зчистити. Але спочатку — сполоснути брудні руки й обличчя. Схилившись до раковини, знову відчуваю корчі, нудоту.

Так мене й застав мій сусіда Гоша, який зайшов поголитися.

— П’яний, да?

Я повернув до нього обличчя.

— Вах! Хто це тебе?

— У «Зодіаку» якісь козли… Твої земляки, між іншим…

— І за що?

— Звідки я знаю!

— Просто так у нас не б’ють! — підніс пальця догори Гоша. — Які вони були?

Як міг, змалював йому всіх трьох. Гоша наморщив лоба і почав голитися.

Мені стало трохи краще. Прибрав після себе, зняв куртку, і як міг старанно помив її. Повісив сохнути на стілець у кімнаті, зняв джинси, одягнув спортивні штани. І несподівано на мене нахлинув страшенний приплив утоми, і я заснув одягнений на ліжкові.

Вранці я зрозумів, що на роботу не зможу піти — обличчя прикрашене здоровенним синцем, нило все тіло.

Отож я подзвонив Танюсі в приймальну, мовляв, загрипував. Вона зойкнула, зголосилася навіть мене лікувати, і я заспокоївся — прикриття мені забезпечене до кінця тижня. Я знову завалився спати, а через дві години насмажив собі картоплі з омлетом, неквапом підобідав, по телевізору показували «Операцію "И“», а коли фільм скінчився, була лише друга. Виявляється, тяжка праця — неробство в будній день. Сходив по свіжі газети, читав їх близько години, потім читав книжку — теж набридло, адже я звик сприймати відпочинок із книжкою як премію після стомлюючого й насиченого трудового дня. На початок четвертої я вже не знав, куди себе подіти, а ближче до вечора складав у голові публіцистичну статтю про те, що карати злочинців треба не штрафними роботами, а безділлям.

А на початку десятої з’явився Гоша. Він був дуже серйозний, погляд сповнений підозри.

— Я думаю, що тебе вчора недаремно побили, — заявив він.

— Нічого собі! Чого це раптом?

— Збирайся, ходім…

— Куди?

— На тебе чекають. Розмова буде.

З його тону я зрозумів — питань зараз краще не задавати. Відчував — у моїх діях є щось від процедури приреченого на свою останню прогулянку…

Я впізнав це місце — кафедра фізвиховання. Здається, її здали в оренду якимось лівим комерційним структурам. Вони відремонтували все, що підлягало ремонту, привели в порядок басейн, завезли й встановили гімнастичні тренажери. Тепер студенти ходили сюди в певні години, решту часу тут функціонували платні зали для боротьби, атлетичної гімнастики, діти районних бізнесменів відвідували басейн, активно йшло будування сауни. Вуз отримував за оренду приміщення пристойні гроші, і адміністрацію це цілком вдовольняло. Хоча було очевидно, що за всім цим стоїть організована злочинність.

Біля входу на нас чекали двоє моїх учорашніх знайомих. Вони про щось перемовилися з Гошею на своїй мові, і далі ми пішли всі разом. Біля входу до гімнастичного залу мене обшукали, причому низенький кавказець усім своїм виглядом показував, що робить це лише для порядку. Ми зайшли до залу.

Там був лише один чоловік. По пояс голий, крутив педалі велотренажера. Хвилин через десять він нарешті перестав крутити педалі, шумно видихнув і зліз на підлогу. Спортивні штани, справжній «Адідас», кросівки «Ребок», тренувальна куртка недбало висіла на шведській стінці. Він зняв її, витер нею мокрий від поту волохатий тулуб, накинув на плечі і наблизився.

Кавказець. Років тридцяти з гаком. Середнього зросту, кремезний, широкий у плечах. Ходою нагадував орангутанга, та очі пронизливі й розумні.

— Здрастуй, дорогий, — короткий, міцний потиск руки. — Ось ти який, — оцінюючий погляд. — Присядь, розмова буде.

Він умостився на найближчий до нього тренажер, мені кивнув на ослінчик у кутку. На ньому лежав приймач «уоки-токи». Приймач узяв низенький, включив його і щось пробурмотів, обіперся спиною об стіну і втупився в мене. Я взяв ослінчик, сів. Деякий час ми мовчки грали в гляділки. Я витримав його погляд, і в голові невідь-чому промайнула фраза: «Якщо звір готується напасти — ні в якому разі не біжіть, хижак звик наздоганяти жертви. Зупиніться і подивіться звірові просто в очі, тварини бояться людського погляду».

— Мене звати Мухтар, — заговорив кавказець, акцент у нього був м’який і навіть приємний. — Вчора увечері з тобою розмовляли мої люди. Гоша — мій земляк, він прийшов до мене, щоб дізнатися, в чому справа, і вимагати справедливості.