Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук

— Товар слід переправити до Одеси, — наказав. — Знайди надійний транспорт.

Гупач замислився. Викрадення автомобіля виключається. Поки доїдеш до Одеси, автоінспекція поставить усе з голови на ноги, а тут потрібно влаштувати справу так, щоб комар носа не підточив. Можна, звичайно, знайти приватника з «Волгою», приватник — не проблема, та що влізе у «Волгу» — кілька тюків у багажник, а в них шкурок, слава богу, на півтораста тисяч! Потрібен фургон, так, тільки фургон, меншим не обійдешся, фургон з надійними документами, щоб не дати ніякої зачіпки міліції.

— Хто фінансує операцію, шеф? — запитав.

Левинський поморщився.

— Ти що, хлопчиськом мене вважаєш! Домовлено — все навпіл. І витрати також.

— Не зовсім справедливо, — закрутив головою Гупач. — На передовій тільки я. Головою ризикую.

Левинський пирхнув.

— Що ти без мене? Кузька нещасна… Кому продаси шкурки?

— На товкучці потихеньку продати можна. У тій же Одесі.

— Давай, — знущально мовив Левинський, — давай, любаночко, поспішай у міцні обійми рідної міліції, вона давно вже з нетерпінням чекає на тебе!

Гупач і сам знав, що бовкнув дурницю, бо йти з норками на базар — все одно, що самому добровільно затягнути на шиї зашморг. Та набридло підкорятися цьому хитруну. До того ж увесь час по лезу ходиш — за півмісяця дві «мокрих» справи, це ж тобі не жарт!

Самі собою «мокрі» справи не лякали Гупача. Зрештою, що таке — відправити на той світ двох якихось піжонів, під час війни одною автоматною чергою клав удесятеро більше. Зітхнув. Скільки приблизно на його особистому рахунку? Чоловік триста, може й більше. їхня ейнзатцкоманда наводила жах по всьому Краснодарському краю, а він, Пилип Ірлинський, славився в ній як великий спеціаліст по шибеницях. Щоправда, для чого там особливе уміння? Накинув зашморг на шию, вибив стільця чи ящик з-під ніг — тільки й усього. Але ж відомо: все треба робити як слід — щоб і мотузок був добрячий, не рвався, як у деяких недбайливців, і стільці з ящиками були про запас. Та головне — як підвести людину до шибениці!

Інші тягнуть чоловіка, мов кабана, підштовхують, преміями нагороджують, а в Ірлинського самі йдуть, у нього підхід — вміє переконати людину, що все одне — не минути шибениці. До одного з ласкавим словами підійде, іншому на амбіцію натисне — мовляв, і померти гідно не можеш.

— Ой-йой-йой, які часи були — в Гупача від розчулення аж зволожилися очі.

Пожував лимон і запевнив Левинського:

— Машина буде. Живе недалеко від мене один, на другій просіці. Але ж потрібен тиждень на організацію.

— Так тому й бути. За успіх! — Левинський налив по другій.

— Оптом? — коротко запитав Гупач.

— Ти що, дурний? Як можна вроздріб?

— Шкода, тридцять відсотків утрачаємо.

— Тобі що, й цього мало?

— Не мало, та все одно шкода.

— Не будь зажерливим. Ще одне діло — і на все життя!

— В тебе й так на все життя вистачить.

— А ти на чужий коровай очей не поривай!

Гупач підчепив виделкою шматок заливної осетрини. Цього різноокого полоскотати б! Великий, ой великий куш зірвати можна. Але ж ховає гроші, либонь, так, що й сам чорт не знайде.

— Я на тебе в Одесі чекатиму, — уточнив Левинський. — Якраз відпустка починається.

— Не довіряєте? — сердито відсунув фужер Гупач.

Левинський зиркнув на нього одним оком зневажливо, — а може, це лише здалося Гупачеві, бо друге око дивилося доброзичливо.

— Тебе там уперше бачитимуть, — пояснив, як пояснюють учневі елементарні речі, — отже, не довірятимуть чи довірятимуть невповні. А знаєш, скільки на цьому втратимо? Облуплять як липку!

— Вам видніше… — неохоче погодився Гупач, і Левинський наповнив чарки. Він знав, про що думає зараз Гупач: шкода, що не може поїхати до Одеси сам. Одержав би всі гроші, й шукай вітра в полі — ніхто б його не розшукував. Просто Олександр Степанович списав би свою частку до графи чист збитків — і все.

— Шофер не повинен знати, що везе, — попередив Левинський Гупача.

— Я що — дурник? — образився той. — Машину звечора поставимо в мене на подвір’ї, і я сам з вантажу.

— Зверху закидаєте чим-небудь. І щоб у пуг було вказано: для такого-то будинку відпочинку то білизна, чи то книжки для бібліотеки.

— Обмізкуємо, — пообіцяв Гупач.

Левинський відломив шматочок добре підсмаженого курчати. Клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта.

«Шампанське замовлятиме, — несхвально подумав Гупач. — І що гарного в тій водичці?»

Він не помилився: Левинський замовив пляшку напівсухого шампанського. Хотів налити й Гупачеві, але той потягнувся до коньяку.

Олександр Степанович підняв келих і з задоволенням дивився, як осідає пінна шапка. Випив за одним духом і наповнив знову до краю. Полюбляв різкувату солодкість, яку залишає шампанське на язиці й піднебінні.

— Ми з тобою, Федю, — мовив приязно, — провернемо ще одне дільце, і шабаш. Виходжу одразу на пенсію.

— Брешете, — зареготав Гупач незлобливо. — Я вас краще за себе знаю. У вас очі хоч і різні, та обидва завидющі.

— Я тобі точно кажу: зав’язую!

Левинський допив шампанське й попросив рахунок. Розрахувавшись, наказав:

— Коли домовишся про машину, подзвониш. Скажеш, що хотів би здати на комісію болгарську дублянку. Того ж вечора зустрінемось — одержиш одеські координати. Усе, я пішов.

Гупач заздрісно дивився йому вслід. Ото голова, Олександр Степанович! Дешева бавовняна сорочка і брюки з мішками на колінах. Хлюст проклятий — три чорти йому в горлянку! Але ж визнай, Федоре, ти без нього — як без рук і живеш завдяки ласки цього ферта.

Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк,