Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук

«І тобі, — подумав Козюренко. — Певно, працює з майстром навпіл… І як усе елегантно зроблено: собі — жодної копійки, турбується лише про клієнта, тільки радить йому… А ціна поради — півсотні!»

Левинський провів долонею по їжакуватій, під Керенського, зачісці, зняв окуляри, і знов його обличчя стало співчутливо-розгубленим.

— Я не примушую вас, — мовив украдливо, — і за три сотні ми візьмемо ваше пальто. Мінус сім процентів комісійних.

Козюренко рішуче потягнув до себе шкірянку.

— Пораджусь з дружиною, — відповів. — Зайду завтра.

Левинський допоміг йому заховати пальто до валізи.

— Більше вам ніхто не дасть, — мовив на прощання.

Козюренко доніс валізу до машини, що стояла за рогом. Сів на заднє сидіння. Думав: яке ж враження справив на нього Левинський? Ніяк не міг згадати виразу його очей, либонь, тому, що дивилися вони в різні боки, і це тривожило Козюренка, як тривожить усе незбагненне. Але як швидко й спритно обробив він клієнта, і був би на місці Козюренка справжній відставник, давно б уже погодився на пропозицію оцінювача.

Нараз Козюренко подумав: чи не схибив він? Справжній відставник погодився б, а він не взяв адреси майстра… Може, Левинський запідозрить щось і стане вдвоє обережнішим? Але ж він обрав абсолютно пристойний привід для відступу — такі підстаркуваті відставники погано орієнтуються в цивільному житті, й порада дружини їм просто необхідна.

Раптом згадав, який зневажливий погляд кинув йому вслід Левинський, і тихо засміявся. Шофер озирнувся запитувально, та полковник махнув рукою: мовляв, усе гаразд, і не звертай уваги…

Шульга чекав на Козюренка з новинами. По-перше, експертиза встановила, що записка Коржеві написана рукою Левинського. По-друге, комірник товарної станції твердить, що норкові шкурки одержані зовсім іншою людиною.

— Як ми й передбачали, — сказав Козюренко спокійно. — Тепер — нагляд. Кожен крок Левинського мусить бути відомий нам.

Під час обідньої перерви Левинський випив пляшку кефіру з булочкою в сусідньому кафе, постояв трохи на тротуарі під каштаном, дивлячись, як поливає газони водовоз, поколупався сірником у великих жовтуватих зубах і подався до телефону-автомата. Обійшов ті, що стояли неподалік від магазину, хоч нікого в двох будках не було, подався далі, за два квартали. Він був обережний, Олександр Степанович Левинський звик виважувати кожний крок і ділові розмови рідко коли вів по телефону. Якщо ж не було іншого виходу, дзвонив з автомата подалі від квартири, де мешкав, і від магазину, де працював.

Покрутив диск і, почувши знайомий голос, запитав:

— Це ательє? Прошу техніка Федора Юрійовича.

— Вас слухають.

— Позавчора ми домовлялися з вами про ремонт телевізора. Із четвертого будинку, пам’ятаєте? Плаває зображення, телевізор «Електрон». О сьомій я буду дома, чекаю на вас, ви зрозуміли?

У відповідь лише мугикнули, й Левинський повісив трубку. Посидів у скверику під кущами бутлеї, рівно дихаючи, — це корисно для здоров’я, а здоров’я своє Олександр Степанович цінував над усе. Слава богу, пташиного молока, мабуть, йому тільки й не вистачає, жити б і жити, скоріше б на пенсію, тоді влітку на південь, у приморські краї, в людське море, де й пошикувати не гріх, аби були гроші, а грошей йому з дружиною ого на скільки вистачить! Навіть якщо й не рахувати…

Левинський зітхнув. Згадка про гроші завжди тішила й одночасно пригнічувала. Він любив гроші, знав, яку вони мають силу, зітхав, чуючи про примхи американських чи ще якихось мільйонерів, бо сам, маючи гроші, змушений був таїтися, зважувати, чи можна витратити зайвий карбованець. Навіть у колі близьких знайомих Олександр Степанович не хвалився прибутками, навпаки, прибіднювався, скаржився на нестатки й любив позичати гроші. Невеликі суми, для чого йому великі — машину й дачу купувати не збирався, квартира, слава богу, обставлена, — десятку чи п’ять карбованців, це свідчило, що він ледь зводить кінці з кінцями від зарплати до зарплати. Віддавав гроші акуратно, і йому позичали залюбки, вважаючи людиною бідною й добропорядною.

Справді, хто бачив Олександра Степановича Левинського п’яним? Ніхто. Хто бачив, щоб він купував речі не по кишені? Не було такого. І майже нема скарг від відвідувачів. У інших комісійних магазинах на оцінювачів усіх собак чіпляють, вічні непорозуміння з клієнтами, буває, що беруть хабарі чи іншими махінаціями займаються, а в Олександра Степановича на першому місці інтереси діла — під нього не підкопаєшся.

Обідня перерва закінчувалася, й Левинський підвівся з лавки. Захотілося пити, та змусив себе байдуже пройти повз автомат з газованою водою. Зайва склянка в його віці не бажана, до того ж сьогодні ввечері все одно доведеться пити…

Гупач чекав на Левинського вже чверть години. Знав, що той ітиме з Хрещатика, взяв чашечку кави й став до стойки біля скляної стінки у кафе «Півник», звідки проглядалися всі підходи до Петровської алеї. Побачивши Олександра Степановича, швидко допив каву й вичекав, поки Левинський не завернув за ріг. Уважно дивився, чи не тягне когось за собою — не тому, що справді вважав можливим стеження за ними, просто звик до граничної обережності й твердо знав, що саме завдяки їй тримається в цьому житті скоро вже тридцять років.

Левинський проминув уже, либонь, ресторан «Динамо», Гупач уважно вдивлявся в обличчя перехожих, що йшли слідом, — здається, все гаразд, і їжака, як він називав у думках Левинського, ніхто не «веде».

Гупач непоспішливо закурив і вийшов з «Півника». Йшов, тримаючись краю тротуару, далі від поодиноких перехожих. їжака побачив ще здалеку: той сидів за порожнім столиком на відкритій веранді літнього ресторану «Зозуля», і офіціант приймав у нього замовлення.

Гупач вичекав, поки офіціант відійде, і тільки тоді підсів до компаньйона. Привітався легким кивком голови й відкинувся на. спинку стільця, наперед відчуваючи смак марочного коньяку, наїдків, замовлених Левинським. Бо під час цих зустрічей їжак не скупився — зрештою, вряди-годи можна й пошикувати.

— Знайшли покупця, шеф? — запитав пошепки Гупач, перегнувшись через столик.

Левинський інстинктивно озирнувся. Нікого — два найближчих столики вільні, за третім якісь молодята за пляшкою сухого вина. Хлопець і дівчина,